«Там робились жахи, які не обійшли стороною і наше чудове селище»

Війна зруйнувала повністю наше життя, наш побут. Ми виїхали з сином у Запоріжжя у квітні 2022 року, пробувши 2 місяці в окупації і відчувши всі жахи окупаційної влади і бойових дій. Син був свідком обстрілів селища, авіаударів і при виїзді наша колона потрапила під обстріл. Ми дивом лишились живі. Територіально ми знаходимось неподалік Маріуполя. Там робились жахи, які не обійшли стороною і наше чудове селище. Виїхали на підконтрольну територію України з сином з двома наплічниками та 1 сумкою з документами. За кордон не виїздили і не планували, бо хочемо жити в Україні, навчатись, працювати. Прихисток знайшли в селі на Закарпатті, наразі переїхали в Мукачево. Шукаю роботу, стараюсь ходити на підробіток, бо фінансово вижити тут важко. Ціни за оренду високі, але дитина повинна мати доступ до навчання, соціалізуватись. Я планую працювати. Батьки лишились в окупації , виїхати не можуть. Наразі мають серйозні хронічні захворювання. Я 6 років розлучена. Батько сина не цікавиться його життям і не приймає участі у вихованні.

Війна - це біль, жах, смерть, шок. Ніхто не вірив в те, що вона буде. Втрата всього, що було. Життя перевернулось з ніг на голову. В перші 2 місяці війни, коли ми перебували в окупованому селищі, де точились бої, кілька тижнів була нестача продовольства, але інколи могли купити хліб, бо ж пекарня в селищі, вистоявши черги. Нестача грошей і неможливість їх зняти, обналічити. Медикаментів не було, а хворі досить серйозно всією родиною, бо 3 тижні березня провели в сирому та холодному підвалі.