«Ми виїхали після того, як нашого начальника поліції забрали окупанти»

Росіяни залякували людей, перераховували населення, виганяли місцевих жителів з будинків.

Я із селища Кам’янка, це Пологівський район. Ми жили на околиці селища. Сім’я моя з чотирьох чоловік складається. Моя мама - інвалід першої групи, вона лежача.

Третього березня нас почали обстрілювати. Росіяни одразу розбили заправку, зруйнували частину будинків на околиці і вбили людину. Моя однокласниця йшла по воду і загинула від уламка снаряду. Після цього до нас заїхало багато військової техніки.

Після того, як нас окупували, було незрозуміло, як працюють магазини і банки. Потім окупанти почали грабувати магазини і аптеки. Не стало хліба. Десь п’ятого березня розбили електропідстанцію у Молочанську і ми залишились без світла на 13 днів. Багато будинків опалювались електрикою і люди лишились без опалення в двадцятиградусний мороз. Добре було тому, в кого ще були котли, або печі для твердого палива – мали можливість у хатах топити.

Порятунком для нас стала харчосмакова фабрика «Смак» - вони привозили хліб і ми стояли в довжелезних чергах, щоб купити одну хлібину в одні руки.

Далі були нескінченні потоки ворожої техніки. Вони проходили повз наші будинки з Донецької області, із Маріупольського напрямку. Ми були у відчаї, коли бачили цю страшнючу техніку на власні очі. Погано було так, що несила була голову догори підняти. В такому стані ми прожили місяць. Ми не розуміли до кінця, наскільки небезпечною для нас була ця ситуація.

Окупанти повідомили родині, що його вбили. Вони так сказали, щоб шокувати і залякувати населення. Через добу його відпустили. Але для нас усіх це був такий сильний стрес, що основна маса населення виїхала вже шостого та сьомого квітня. Ми їхали до Запоріжжя у колоні з трьохсот машин.

Найскладніше було вивозити нерухому маму. Після трьох інсультів у неї сталися зміни у мозку. Мій чоловік був в АТО. Я дуже боялась, що маму про щось будуть питати на блокпостах, і вона почне говорити те, чого не можна.  

Нам треба було проїхати 19 блокпостів. Безкінечні запитання, оті страшні нелюдські очі, якими окупанти обдивлялись нас і наші речі. Це було важко пережити. Коли доїхали до Оріхова, ми вийшли до наших хлопців із ЗСУ - і не могли на них надивитись. Ми очам не вірили, що бачимо їх, що вони живі - тут, поряд з нами. Поки жили в окупації, ми так зневірились, що нам здавалось, що ЗСУ уже просто немає.

Я й досі не можу до кінця оговтатись від пережитого. Якось їхній КАМАЗ під брезентом повільно заїхав на нашу вулицю. З-під брезенту почали вилазити російські солдати. Їх була незліченна кількість. Вони розсипались по хатам і робили перепис населення: скільки в якому дворі людей живе. Я зараз живу у Запоріжжі. І коли рано-вранці у двір під гіллям дерев повільно в'їжджає велика машина, яка забирає сміття, я згадую той страшний день і той КАМАЗ. Щодня я бачу машину для сміття і щодня згадую, як ті нелюди розсипалися по селищу, щоб переписувати нас.

Я точно знаю, що ми переможемо. Це буде нелегко і не швидко. Є багато факторів, які на це впливають. На превеликий жаль, не впливаємо ми. Але ми віримо і чекаємо. Можливо, ближче до осені щось зміниться на нашу користь у Херсонській і Запорізькій областях.