Я жила в Маріуполі. Мені 45 років. У мене двоє дітей, мама, брат. Коли почалася війна, ми були там. Чоловік мій пішов в Територіальну оборону. Виїхали ми через місяць, а батьки там залишилися. 

В перший день було дуже тривожно, чоловіка поруч не було. Я пішла купувати продукти. Все, що було в запасах, швидко закінчилося. Дуже було важко з водою, не було світла, газу, зв’язку, нічого не було.

Я бачила, як руйнували місто і вбивали людей просто масово. Я бачила багато трупів надворі - звісно, це все шокувало. Постійні обстріли. Було дуже страшно. 

Там не було вже нічого, жити там було неможливо, і ми вирішили виїхати.

Війна нас розділила. Хто де. Батьки в Маріуполі залишилися, а ми зі знайомими виїхали автомобілем спочатку на Бердянськ, а потім - на Запоріжжя.

Зараз ми проживаємо в Києві. На даний момент я ще не працюю.

До сих пір не можу все це забути: там відбувалися страшні речі, які не могли  не зачепити психологічно. Для нас ця війна вже дуже довго триває. Хотілося б, щоб вона швидше, закінчилась.