Я з Кривого Рогу, у нас бойових дій немає. А мама і сестра - з Гуляйполя, то в них над хатами літали снаряди і навіть фосфорні бомби. 

Буквально в перші ж дні їх почали бомбити авіацією. Мої рідні живуть у приватному секторі, там гарних підвалів немає, сховатися не було де. Сиділи в хатах та молилися. Місто й досі бомблять, воно дуже зруйноване.

Там з другого березня ні світла не було, ні води. Гуманітарну допомогу їм привозили. Спочатку газ ще був, то готували на плиті, а потім газовий розподілювач розбили, тоді вже на вогнищі стали готувати. 

На них летіли фосфорні бомби. На город падали. А поруч було кладовище. Воно зайнялося і не погасло, поки все не вигоріло.

Мама і сестра ховалися в хаті. У центрі містечка був культурно-спортивний комплекс. Від нього волонтери забирали людей та вивозили з-під бомбардувань до обласного центру.

Мама виїхала ще у квітні, побула в нас у Кривому Розі до літа, а потім повернулася до Запоріжжя. А сестра тільки в кінці літа виїхала, а до того весь час під бомбардуваннями була.

Сестра моя саджала цибульку. І там, куди прилетів снаряд, замість цибульки вийшла воронка. Сестра потім заново садила. Отак якусь частинку врожаю й виростила під бомбардуваннями. Мамин будинок цілий, а в сестри осколками побитий дах.

Зараз мама з сестрою влаштувалися в гуртожитку. Це сестрі на роботі допомогли. Вона працює секретарем. 

Молимося, щоб війна закінчилась швидше, а коли це станеться – одному Богу відомо.