Мені 19 років. Коли почалась війна, я була в своєму рідному селі. На початку дуже великий гуркіт був: десь прильоти, десь гуркотіло. Я перші пару ночей взагалі не спала, тому що страшно було, що воно десь прилетить. Як почали заїжджати через пару днів танки, то ще страшніше було.

Були дуже великі черги за хлібом. Давали там по одній хлібині на сім'ю, бо всім не вистачало. Ще гуманітарну допомогу привозили нуждаючим. Почали завозити російську продукцію, але ціни були дуже великі. Роботи майже не було, а ціни все одно виростали.

З окупації я сама виїжджала влітку. О п’ятій ранку ми збіралися і виїхали. В Дніпрорудному нас зупинили росіяни, бо там колони стояли і були обстріли. З шостої ранку до третьої дня ми стояли в колоні й чекали, коли нас пропустять. У нас провіряли документи, запитували, чому ми виїжджаємо, перевіряли речі й телефони. Десь о сьомій вечора ми доїхали до Запоріжжя. Там нас зустріли і допомогли всім, чим змогли

Наш тато служив в АТО, а зараз він в ЗСУ служить. Мама з ним розвелась, але ми з ним спілкувалися. 

До нас додому приїжджали п’яні російські солдати і забирали мого брата на допрос, били його і вимагали здати локацію, де знаходиться батько. 

І тоді мама з братом вже не стали чекати, поки їх уб’ють, зібрали речі і виїхали на наступний день.  

Таке відчуття, що це сон. Ми досі не можемо прийти до тями. Хочеться поїхати до себе додому, але не можемо, бо там окупація. Вже більше ніж півтора роки не бачились з близькими, з бабусями й дідусями. Дуже важко. 

Живемо одним днем і не знаємо, що далі буде. Не знаємо, що через 10 хвилин може трапитись. Одним днем, однією хвилиною живемо. Ні про що навіть мріяти не можна.