На своїх хворих ногах Людмила Пантеліївна може дійти лише до хвіртки. Продукти приносять сусіди. Під час обстрілів вона не могла спуститися до підвалу, бо сиділа в хаті і прислухалася.

Щойно почали через наші будинки летіти снаряди, вже ніхто не сумнівався, що то війна. Спочатку це було схоже на блискавку, після неї сильний гуркіт, а потім я почала прислухатися: куди летить і де падає.

У нас будинок на чотирьох господарів, у верандах є підвали. Люди там ховалися, а я з хворими ногами не могла залізти, тож сиділа вдома.

Зараз теж чутно, як стріляють, у різні часи буває. Люди кажуть, що звикли, а я не можу. Хочеться забути війну, щоб не думати про неї та не боятися, але не виходить.

Я живу одна, ноги хворі, нікуди не ходжу, тільки до хвіртки. Сусіди мені допомагають, купують продукти. Від Ріната Ахметова допомогу сусідка привозила, дякую. Ще у нас є прощі, вони мені привезли п'ять мішків брикетів [для опалення квартири].

Мрію, щоб скінчилася війна і дешевшими стали товари.