Ми з 2014 року знаємо, що таке війна. Тоді ми з дому не виїжджали. Виїхали два роки тому, як почалася велика війна. Спершу було дуже страшно. Сирени не переставали гудіти. Діти виїхали, і ми всі також. Я йду по місту, кругом – нікого, і сирена виє. Я хотіла гроші зняти. Такі черги були, що доводилося годин п’ять стояти. Йшла додому пішки о шостій вечора, бо автобуси не ходили. 

Ми півтора місяця побули у від’їзді і повернулися. Потім нас три місяці бомбили з грудня. Через день, а то й щодня наш Мирноград бомбили.

Зараз я з дітьми перебуваю у Вінницькій області. Тут живе брат двоюрідний. Батько мій звідси родом. Брат знайшов нам хату. Люди нас пустили безкоштовно пожити, тільки за воду і світло платимо. Невістка з двома внуками, бабуся, і племінниця теж виїхала сюди з дітьми. Вони поруч із нами живуть.

Мій брат воює. Племінниці чоловік воював - йому руку відірвало, ногу поранило. Зараз він у Львові на протезуванні. Ми думали, не виживе, але він вижив.

Мрію додому повернутися. Тут усе гарно, але додому хочеться.