«Так хочеться забути про те, що довелося залишити свій будинок і сім’ю»

Зі шкільного випускного в Донецьку – у чуже місто в статусі переселенця. Данилу довелося розраховувати тільки на себе та починати все з нуля.

Чесно кажучи, я й подумати не міг, що в моєму рідному Донецьку з його звичним ритмом одного разу все зупиниться. До 2014 року життя було розміреним і спокійним, кожен будував плани й вірив: далі – тільки краще. А те, що зовсім скоро нам знадобляться навички, як діяти в умовах збройного конфлікту, здавалося неймовірним.

На щастя, я не став свідком найстрашніших наслідків АТО, але відчути страх і напругу все ж довелося. Як би не було складно, вирішив переїхати до Харкова, щонайменше, щоб продовжити навчання. По дорозі туди стояли на блокпості в Зайцевому, недалеко від якого саме почали бомбити. До того ж, у той час ще ніхто не знав, які наслідки проїзду блокпостів і чи буде він безпечним. Не було в той період і електронних перепусток, тому проїжджати доводилося по студентському квитку й паспортом.

Та й взагалі, від’їзд дався важко. Так хочеться забути про те, що довелося залишити свій будинок і сім’ю без впевненості, що повернуся назад. Що в чужому місті доводилося сподіватися на самого себе, починати з нуля та йти далі. Забути, що там, по інший бік, залишилися бабусі й дідусі, яким потрібна моя турбота та підтримка.

До слова, хочу подякувати Фонд Ріната Ахметова, який надав значну допомогу й підтримав життя людей в окупованому місті в непрості часи.

Занадто багато чого сталося за цей час, а головне – мир так і не настав, зникла навіть віра. Багато що змінилося і в мені. Зараз я точно знаю: найбільше щастя – коли близькі люди поруч, коли можна поділитися своїми переживаннями, а вони прийдуть на допомогу. По-особливому ціную і життя, усе те, що трапилося, зробило мене більш відповідальним і обережним, навчило берегти те, що маю, а не сприймати як даність.