Коли несподівано почали 11 липня 2014-го стріляти по Мар’їнці о десятій вечора, ми вже спати збиралися. Я в нічній сорочці вийшла на вулицю. Треба було в підвал іти через двір, а в мене ноги оніміли.

Хоча перед цим ми знали, що війна буде. Приготували сумку, так званий тривожний чемоданчик: документи, гроші – все необхідне. А ось у мене відняло руки й ноги від страху. Так було страшно, що я за ніч постаріла. До цього жодної зморшки не було. Мені зараз 68 років, а тоді було 61.

Кричала я всю ніч, плакала, бо Мар’їнку обстрілювали з «Градів», наступ був. Дуже страшно! Я ніколи не забуду, як ми з чоловіком ховалися в підвалі. Він думав, що я до ранку не доживу, біла вся була.

Так було страшно, що я за ніч постаріла

Я не хочу, щоб це якось повторилося, не дай Боже. Сподіваємося, що не буде більше.

Одна я залишилася. Діти виїхали, бо тут війна. Онучка без батьків, сирота, ми її виховали. Вона в Києві закінчила університет у 2014 році. Дочка старша виїхала із сім’єю далеко. Тут нікого не було, сумно, нудно, газу немає, самотньо. Дві третини населення Мар’їнки виїхали. Виходиш після обіду – нікого в місті немає. І лавочок наробили, добре в місті, чисто, а людей немає.

Спочатку ми боялися, але зараз втомилися боятися, немає такого страху. Спочатку в підвалах сиділи. А жити хочеться, адже все одно життя прекрасне. Жити треба заради дітей, онуків. Ми хочемо миру, щоб ніхто не гинув ні з того боку, ні з цього [боку], тим паче діти. Загалом, мир потрібен нам. Людей народжують, виховують для життя, а не для смерті.