Нєізвєстна Анна-Марія, 8 клас
Дмитрівський ліцей імені Т.Г.Шевченка
Вчитель, що надихнув на написання есе: Столбова Валентина Дмитрівна

Війна. Моя історія

Впевнена, що ніхто не очікував того, що трапилося в лютому двадцять другого року.

Мене та моїх батьків розбудив телефонний дзвінок старшого брата. Десь о п’ятій ранку. На той момент він перебував на строковій службі в Одеській області.

Сказав він те, чого я боялася не лише останні дні, коли говорили, що на кордоні погана ситуація. Я боялася цього ще з чотирнадцятого року. Ні, навіть з тринадцятого, коли був Майдан. Хоч я і була ще дуже маленька, але кожного року на Новий рік загадувала бажання про те, щоб швидше закінчилася війна. Думаю, про це мріяла не одна я.

Тож повернемося в той пекельний лютий, що змінив багатьох з нас.

Брат тоді сказав: «Мам, прокидайся, на нас напала росія». До останнього я думала, що це страшний сон. Але, нажаль, – НІ! Після цієї новини я все ж надіялась, що ось я прокинусь і цього не було. Зранку почала збиратися в школу з думками про те, що не хочу, щоб мені таке ще коли-небудь снилося. Не встигла я вийти з кімнати, як до мене прибігає молодший брат і говорить: «Куди ти збираєшся? Ти не чула, що війна почалася?»

Тоді весь мій світ перевернувся догори ногами. Я стала дуже переживати за родичів, але найбільше за брата, тому що Одеську область почали бомбити.

Перші три тижні після цієї новини я не виходили навіть з двору, бо дуже боялася, що це пекло може початися і в нас. Але так продовжувалося недовго. Незабаром ми з родиною дізналися, що в нас є волонтери та ТРО.

Мій батько разом з ТРО робив блокпости, а ми з мамою і братом почали допомагати в школі всім, чим тільки могли. Плели сітки з вчителями нашої школи в приміщені шкільного спортивного залу. Ми робили джгути, тушонку, випікали печиво, передавали теплі речі та засоби гігієни на фронт. Багато з села також пішли добровольцями, захищати наш сон та своїх дітей. Найголовніше, що всі ми долучалися, і зараз теж долучаємося до нашої скорішої перемоги. І тепер, вже в двадцять третьому році, продовжуємо волонтерити. Плетемо сітки в нашому шкільному коридорі під час перерв або уроків трудового навчання чи фізичної культури. Майже кожного місяця ми передаємо на фронт консервацію, каву, чай ,печиво , овочі та засобі гігієни на фронт разом з сітками та малюнками.

Також на Великдень ми передавали посилки воїнам, братам, батькам. Тоді мій клас передав посилку моєму брату в Донецьку область, він був дуже щасливий та радий всьому тому, що отримав. Як ви зрозуміли, він теж пішов обороняти нас.

Улітку дуже часто я виступала на благодійних концертах на підтримку ЗСУ. Разом з нашою громадою ми передали туди машини. Також долучаємося до зборів на мавіки та інші дрони.

Восени ми повернулися до школи. Як би добре було б, коли б усі, хто нас захищав і захищає, жив колись в будинках, ходив до школи та садочку міг теж повернутися туди, де залишилося його мирне життя.

Та не так сталося, як гадалося. У перші ж тижні нового навчального року нам знову прийшлося стати в «живі коридори». Так ми зустрічали « на щиті» наших односельців, Героїв-захисників.

Одним із них став батько учня 9 класу Агафонов Андрій Сергійович. Вперше смерть захисника так близько підійшла до нас, учнів. Це мене дуже розхвилювало, бо ми добре знали цю сім’ю. Так боляче бачити нашого однолітка біля домовини батька й розуміти, як йому страшно, пусто, одиноко зараз.

Наша перемога в наших руках, якщо ми всі зберемося і дамо відсіч ворогу, то ніхто не встоїть і не забере те, що з покон віків наші предки відстоювали власною кров’ю. Сподіваюся, що вже скоро буду брати участь в конкурсі творів «Перемога. Як ми її здобували…»