Алла Казієва

«Сюди впало 27 снарядів»

Я все своє життя пропрацювала на залізниці. І чоловік мій працював на залізниці. Нам дали будиночок, він був розбитий. Ми його зробили і так потихеньку жили, поки не почалася війна.

Чоловік мій помер до війни, 5 грудня 2013 року. А 2014-го сюди приліт був, 27 снарядів перший раз прилетіло. Ми сиділи в підвалі, потім бігли, хто куди міг. Двері вибиті, прострелені. Діти пластиліном заліпили їх, ці дірки. Стіни були пробиті. Їх ми вже поштукатурили, що ж ми будемо чекати, доки будинок зовсім завалиться? Син пінкою позаклеював ці всі дірки.

За нашим будинком шахта Бутівка знаходиться. Ми тут живемо самі. Я і два сина. Три сина поїхали звідси, кинули. Вони на квартирах поневіряються. Але приїжджають у гості, провідують. Один поїхав до Краматорська, інший в Селідовому, а третій виїхав тут, на квартирі живе. Поневіряються всі. Приїжджають, але жити ніхто не хоче тут. Бояться, тому що сильні прильоти бувають.

136-й автобус сюди їздив, сполучував нас і з Донецьком, і зі Спартаком, і з Дослідним. Ми живемо недалеко від Пісків. Ми чуємо, як б’ють Піски. Стріляють кожен день на Піски. Такого дня немає, щоб їх не обстріляли.

Падало тут поруч, за нашим парканом, за нашими воротами. Сина поранило, потім контузило. Вибух – і він оглух. Тому тут ніхто не хоче жити. Стріляють.

Ходили електрички на Ясинувату і на Донецьк. Зараз нічого не ходить, розірвана дорога повністю.

Ми живемо тут самі, ми нікому не потрібні. Я взагалі нікому не потрібна. Нікого не хвилює, що тут я і як тут я. Я хвора, у мене хворі нирки. Напевно, на нервовій системі щось із нирками сталося. Я ніколи в житті не хворіла. І ось так...

Діти ходять мої рано-вранці. Зараз не дуже небезпечно, але все одно страшно. Особливо вранці, як починаються ці прильоти, син повинен йти на роботу. У нас скандали, тому що я не пускаю його, я боюся за нього, а працювати треба.

У нас ніяких умов немає. Без світла сидимо, газу немає, на багатті варимо їжу. Які тут умови? Ніяких. Ні швидка, ти хоч умри, ніхто сюди не приїжджає. У магазин я не ходжу, син ходить. Недалеко тут, через посадку.

Найстрашніше, що немає світла. Діти йдуть на роботу, я залишаюся. У ніч, буває, йдуть – і я залишаюся сама. Якщо б ви знали, як це страшно. Дві собаки кімнатні, я їх так притискаю, сиджу біля дверей, не сплю всю ніч, поки хоч хтось із дітей прийде, тому що я боюся тут жити. Ось так я сиджу, обійму собак і сиджу з ними до ранку. Як тільки почало світлішати, я говорю: «Господи, спасибі, що все спокійно!»