Рашисти великою колоною пройшли через Гуляйполе на Оріхів, а потім почали його нещадно обстрілювати. Тетяна Миколаївна з сім’єю ледве встигли евакуюватись
Ми рано встигли втекти від великої небезпеки. Приїхали з Гуляйполя 7 березня – я, моя невісточка й онука. Їй виповнилося щойно вісім років. Але ми вже встигли відчути, що таке страх, коли йшла техніка по нашому Гуляйполю і почалися вибухи. Звісно, перші руйнування нас налякали.
Ми переселилися в підвальне приміщення школи, де якраз почався капітальний ремонт. Пробули там добу, а наступного дня почалися сильні обстріли. Нас попередили: якщо не евакуюємося, нема жодних гарантій, що туди не прилетить.
Повертатися додому ми вже не могли - у нас по сусідству були зруйновані будинки. Тож ми, навіть не потрапивши додому, евакуювалися хто як міг: на автобусах або на приватних автомобілях.
Наша сім'я виїхала на машині сина. Ми взяли тільки документи і те, що в нас було з речей із собою – перевдягтися на перший час. Так і приїхали до Запоріжжя. Ледве встигли до комендантської години. Добре, що на блокпостах нас швидко перевіряли й пропускали – розуміли, що небезпечно в Гуляйполі.
Ми поселилися в Запоріжжі, і зараз відслідковуємо, як наше місто продовжує страждати від обстрілів. Будемо сподіватися, що воно вистоїть, і ми зможемо повернутися назад. Дуже боляче й сумно. Спинилася моя робота. Я працювала логопедом у дитсадку «Сонечко».
Вже 2 березня припинилося енергопостачання. Не стало й води. Погіршився зв'язок. Невісточка з донькою приєдналися до мене, переїхали в приватний будинок. У квартирі, де вони проживали, ставало все холодніше. Сирени лунали часто й подовгу, тому доводилося сидіти в підвалах. 4 березня на сусідній вулиці було чутно пересування ворожої важкої техніки. Росіяни через наше місто колоною їхали на Оріхів. Лунали постріли зі стрілецької зброї й танків.
Вже 5 числа вночі були серйозно пошкоджені сусідські будинки. В одному снаряд застряг прямо посередині. Звісно, ми були сильно налякані.
Потім перебили газову трубу у двох місцях. Невдовзі працівники відновили газопостачання. Але сповіщення про небезпеку не було. Ми самостійно чергували й передавали рідним і близьким про рух техніки чи обстріли, щоб можна було убезпечитися краще.
У ніч на 6 березня відбувся черговий обстріл. Було чутно гучні вибухи в центрі міста. Пізніше нам стало відомо про зруйновані будинки біля ринку та серйозні пошкодження жилих будівель та інфраструктурних об'єктів. Ми з невісткою, онукою та сусідами чотирма родинами виїхали в підвальне приміщення школи, а 7 березня терміново евакуювалися на своєму транспорті до Запоріжжя через Покровське.
Моїй мамі 88 років. Вона залишилася в колишньому Гуляйпільському районі. Категорично відмовилася їхати, хоча ми її дуже вмовляли. Але ми постійно з нею на зв'язку. Стараємося якомога частіше її підтримувати.
Мій зять зараз у війську, і ми дуже тривожимося за його здоров'я і життя. Але ми пишаємося ним і віримо, що Україна переможе та розквітне.
Хочеться, щоб 2023 рік був мирним, і ми почали забувати про цю кляту, страшну, несправедливу війну.
