За день до початку війни син Наталії Михайлівни потрапив у лікарню. З 24 лютого його, як і всіх інших пацієнтів, перемістили в підвал і там лікували. Після виписки додому довелося йти пішки, бо ситуація в місті вже настільки погіршилася, що жодного транспорту на вулицях не було

Мені 49 років. Моєму синові Назару 14, його тато помер. Ми живемо в місті Охтирка. 

23 лютого ми з сином були в дитячій лікарні. Наступного дня нас перевели в підвал, і прямо там Назарові ставили крапельниці. Через три дні ми пішли з ним пішки додому, бо автомобілі тоді вже не їздили по місту. Під час обстрілів переховувалися у підвалах. Я побоялася виїжджати кудись з сином, тому що за ним потрібен постійний нагляд. 

Ліки в нас були, але нам ще привозили з Полтави волонтери. Їли те, що мали вдома. Потім почали відкривати магазини і привозити гуманітарну допомогу. У нас свій будинок, топили дровами. Світла не було, але ми це пережили.

Найбільше боялися ворожих літаків. Не передати словами, наскільки страшно чути, як вони летять.

Надіємося що скоро буде наша перемога. Зараз в Охтирці більш-менш спокійно. Школа відновила навчання онлайн, педагоги з центру реабілітації приходять додому займатися з сином. Лікарні працюють. Поки що в місті все функціонує.

Мрію про те, щоб війна скоріше закінчилась і щоб дитина була здорова.