Ми - багатодітна сім’я з Херсонської області. Жили в селі Киселівка. Мені 31 рік, у мене троє діток. 24 лютого з п’ятої ранку вже почали чути, як стріляють. 

Жили без світла, без води, можна сказати, весь час в підвалі. Коли село не обстрілювали, то виходили готували їжу. Годували дітей в підвалі. Виживали, можна сказати. Гуманітарну допомогу не підвозили. Готували те, що було вдома.

Ми місяць просиділи в підвалі, потім син старший почав заїкатися, і ми вирішили виїхати.

Найменша донька не розуміла що це таке, а старшій чотирнадцять років - вона розуміє, що це війна, це страшно. А середньому сину пояснювали, чому йому потрібно жити в погребі. Одного разу вирішили залишитися в хаті, а потім почався обстріл, і ми ледь встигли добігти. 

Евакуюватися нам допоміг голова села. Він організував зелений коридор, і ми виїхали в Херсон, а потім вже у Кривий Ріг. Першої доби нас не випустили, а на другу добу виїхали. Були обшуки, все перевіряли. І машини, і документи.

Наші батьки в селі залишилися. На даний час два дні зв’язку з ними немає. Вони там в не дуже гарних умовах. У них обстріли і зараз, дуже сильні обстріли. 

Ми зараз проживаємо у Кривому Розі. Знімаємо квартиру, живемо нормально, нам допомагають продуктами. Чоловік роботу не знайшов. Сказали, що для переселенців роботи немає. 

Ми надіємося, що все дуже швидко закінчиться, і ми повернемося додому.