Мешканка Вільхового пам'ятає деталі всіх обстрілів. Олена розповідає: коли ховалися під час бомбардувань у підвалі, син раптово почав сивіти, а у доньки згодом сильно впав зір. Нині родина живе від зарплати до зарплати та тримає у селі господарство, щоб зводити кінці з кінцями.
До 2014 року все було тихо та мирно. Поруч був Луганськ, куди діти могли їздити на якісь заходи, до музеїв, до школи мистецтв, а тепер це відрізано.
Під час першого бомбардування ми були вдома. Тоді на Макарова проїжджала техніка та розпочиналися якісь бойові дії. Ми думали, що це пройде трошки в місті, трасою і нас сильно не зачепить. Ніхто не думав, що це буде війна і бомбитимуть по селах, мирних жителів. Усі якось думали, що все скінчиться за день-два.
Ми живемо біля лісу, і він у нас побитий. Часто з дітьми сиділи у підвалі. Синові 10 років було, коли в нього з'явилося сиве волосся. А доньці — 11, здавалося, що все пройшло без наслідків, а коли почали проходити медкомісію перед школою вже у 2016 році, у неї різко впав зір. Тоді проходили лікування у Лисичанську, і лікар сказав, що у неї мінус один не на фізіологічному, а на психологічному рівні й зробити вони нічого не можуть.
Під час обстрілів у сусідів будинок дуже постраждав, а у нас лише веранду розбило. Скло частково ми замінили, дах підбили. Відновили, можна сказати, із того, що було.
До війни чоловік працював у Луганську, потім одразу втратив роботу. Добре, що тут знайшов роботу, хоч і з мінімальною оплатою. Вода у нас є — свердловина своя, тримаємо кроликів, господарство – трохи м'яса. А так, звісно, від зарплати до зарплати, добре, що все працюємо.
