Вікторія разом із чотирма дітьми намагалася пересидіти тривожний час на морі, проте відпустка закінчилася за 10 днів, а війна триває вже восьмий рік. Під час обстрілів сім'я втратила дах над головою, але жінка все одно мріє повернутися до рідних стін, які в будь-якому разі доведеться знести вщент.
Зараз я живу у Максимільянівці та виховую чотирьох дітей. До війни ми тихо та мирно жили у Красногорівці. Діти засипали спокійно.
Коли на Донбасі почали стріляти, ми виїхали з ними на море до Маріуполя на 10 днів. Думали, може, все скінчиться. Коли повернулися, обстріл тільки посилювався. Виїхали тоді до Максимільянівки, у мене тут двоюрідна сестра живе. Спочатку побули в неї, потім зняли будиночок, і вже шість років ми живемо тут.
Страшно було, коли обстрілювали Красногорівку. Діти плакали, боялися. Донька накривалася подушкою, коли стріляли. Вона не могла заснути і весь час була налякана, навіть писалася.
Будинок дуже постраждав і не підлягає відновленню. Ми, на щастя, не постраждали.
У непростий час нас дуже врятувала гуманітарна допомога. Я зараз не працюю. Справа в тому, що у 2017 році я перенесла операцію на хребті. Мені видалили грижу і тепер не можна піднімати нічого важчого за п'ять кілограмів. Фізично я не можу працювати, тому допомога була для нас значною.
Мрію повернутися додому. До себе на батьківщину, до свого дому. Тільки відновити його не вдасться, все треба зносити.
