Моя країна, моє село, моя Шульгинка вона робилася живою, оновлювалася гарними дорогами, новим проектами, побудованим ЦНПом , майданчик для дітей з новою поштою, уявіть: супермаркет у селі, кінотеатр під відкритим небом, створення нового спортивного майданчика, оснащення новими технологіями школа, робочі місця, чисте повітря - Життя. Родина. Плани, мрії. Ранок 24 лютого став лінією поділу на до і після. Я собі мама в декреті, майже безтурботно…

Ввечері 23 лютого чоловік сказав, провсяк випадок збери тривожну сумку, дивно, що можна збирати, головне докупи зібрала - документи, а речі, що брати?

Подумала, усе це не важливо і просто розмови. Чоловік - поліцейський, для нас навчальні тривоги не нове.

Зранку десь о пів на шосту пролунав дзвінок з роботи - виїзд по тривозі, то й так - встає, збиратися, але слідком дзвонить кум і говорить все - вибухи, вже дуже близькі, ми вже виїжджаємо за вами і усе за планом (Виявляється, у хлопців була розмова, що в разі наступальних дій російської агресії, кум має вивезти свою родину і забрати мене з сином, а мій чоловік, сказав, що піде виконувати свій обов'язок - службова робота).

Я не хотіла розуміти і сприймати, але виконувала, що сказав чоловік - сумка, син і їдете у Хмельницький, там живе рідна сестра чоловіка. Пам'ятаю добре цей момент: у нічній сорочці по будинку, синочок прокинувся, стоїть у ліжечку дитячому - плаче, а я бігаю в паніці, що брати з собою, чоловік бере синочка, кріпко обіймає і говорить "до зустрічі", я розумію, що побачимося ми невідомо коли. Ми всі кріпко зі сльозами на очах обійнялися і – в різні сторони.

За мною і синочком заїхали куми, поставили речі у машину, кум питає у мене, то що, їдемо чи залишаємося, зрозуміло, що ходу назад немає, моя відповідь - їдемо, МИ Повернемося!

Їдемо, по селу , а в середині, у душі пече, болить і вибухи болю, я бачу усі подвір'я, бачу вулиці, магазини, повз проїжджаємо стадіон зі школою, а прямо за нею живуть мої батьки та брат з дружиною, наче бачу, але не можу до них дотягнутися, часу немаємо і, навіть не заїхали обійняти їх, тільки дзвінок, розмови - ми поїхали.

Проїхавши місто Старобільськ, мені подзвонив чоловік і сказав, що це повномасштабне вторгнення в країну і вибухи є в більшості міст, нас всіх знову охопили сльози. Ми почали думати, як їхати, через які міста. Кум говорив, що головне - прорватися у Павлоград, а там буде трішки легше. Зрозуміло, що їхали, не зупинялися.

Кумі дзвонить брат рідний - прикордонник і прощається з нею, кричить "ми більше не побачимося", в нього, через слухавку чути вибухи, він говорить "все, все", і плаче, і всі ми плачемо знову, якось намагаємося його заспокоїти, зв'язок обірвався.

Ми в дорозі, надиво діти сидять у машині тихо, стримано, теж усе відчувають, синочок, якому 2 роки, з рук не злазив. Їхати було важко, зупинилися у Кіровограді - хотіли переночувати у готелі, бо діти, але місць не було, все забите, тому вирішили їхати далі, добре, що не зупинялися, бо, поїхавши далі, ми опинилися у великому потоці таких же тікаючих, заповнених речами машин. Ніч, дорога слизька, світло фар довкола, зупинятися не можна, бо потім не вклинишся у потік машин, а думками - тільки б доїхати з дітьми.

Їхали півтори доби до міста Хмельницького. Нарешті, приїхавши, трішки відпочивши, ми почали думати, коли додому, через скільки тижнів. Але все переросло в затяжні місяці. У країні війна, і як і в кожному місті України, усе можливе. У сестри чоловіка у погребі облаштували укриття з ліжками, запасами їжі та води, бо сидіти доводиться під час повітряних тривог, навіть посеред ночі носили сплячих дітей.

Ми виїхали, а моє село окуповане, рідні в окупації, кожного дня я просила, вмовляла виїхати звідти. Дякуючи Богу, брат з дружиною виїхали аж у серпні місяці, поки що у Польщі, а мої та чоловіка батьки ні, залишилися, там зробилося зовсім небезпечно, і навіть позаселяли окупантів у вільні хати , будівлі і тд. З чоловіком ми побачилися в середині літа, але ненадовго, бо йому треба було повертатися на роботу у Дніпропетровську область.

Кожен день - це день витривалості, виживання України та українців. Але жити і працювати мусимо і маємо. Я теж попри все - хотіла вже на роботу, бо була готова вийти з вересня на роботу до дітей у школу, думками розуміла, що це можливо. Але завдячуючи голові села, керівників, робітників освіти, які виїхали з окупації, змогли налагодити процес виживання громади на дистанційній основні. Тому, мені пощастило знову вчителювати, дякую, за дзвінок запрошення директорки школи. З вересня – в ряду освіти, вона дає відволіктися уроками, підготовками, дітьми, курсами , навчаннями нехай і дистанційно.

Зараз зима, зрозуміло, усім важко, треба витримати, вистояти, вижити, бо ми національно свідомі українці, ми мусимо відродитися, наші ЗСУ на варті ціною в життя.

Ми переможемо. Ми Повернемося додому!

Грудень 2022