На початку російського вторгнення була дома і позвонив син і сказав - мамо війна ! Сльози лилися рікою, бо боліло серце за дітей !  

Найбільші труднощі були, коли падали бомби, здригалась земля, охоплював страшенний жах, боязнь, а як там діти ?

Син как раз був у Чернігові, вони евакуїровались  машинами. Біля мосту через Десну їх обстріляли, а коли вони доїхали до мене у село, то міст взорвали. Він розказав про розруху міста.

Син у 31 рік став сивим ,бо бачив, як на очах гибли люди під час  ракетного удару по жилим домам.

На тей час я не працювала із за спини , гроші зняти можна було лише в місті, і то якщо туди доїдеш до 8 ранку. Гуманітарну допомогу давали всього 2 чи 3 рази. Вистоюючи очереді на день було страшно вистоювати часами по 5-6 часов, а коли тривога, нема куди даже заховатись.

Спасало те, що виростили на городі .

Через стреси у мене почався псоріаз на голові , обострилась і хвороба позвоночника , меньший син у зсу  уже 3й рік , його як призвали у 18 р так і не разу не був у відпустці. Старший повернувся до міста працювати, бо якось же треба жити, приїзджає допомогає мені . 

Роботи у мене нема і знайти у 54 роки із хворобою спини просто неможливо . 

Під час війни були приємні моменти. Коли у нас в селі стояли вояки наші , вони  сказали, ми будем стояти на смерть тільки ради перемоги ,щоб вороги ніколи не поткнулися більше на нашу землю !