24 лютого я була вдома. Телевізор і телефон у мене були зламані, тому я нічого не знала. Дочка приїхала і розповіла, що розпочалася війна. Я спочатку не повірила, думала, що вона жартує.

Цей рік був сутужним для нашої родини. Син і зять ледве виїхали із Запорізької області, куди поїхали на заробітки. Там їх і застала війна. Вони потрапили в окупацію. Звідти не могли виїхати, окупанти їх випускали тільки у бік Криму. Сина там побили рашисти.

Його підозрювали у тому, що він передавав відомості нашим військовим. Їх вивіз їхній роботодавець.

Дякую Фонду Ріната Ахметова за гуманітарну допомогу, вона дуже допомогла. У нас тут тихіше. Нікополь бомблять, Марганець теж, а нас майже ні. До нас їдуть переселенці, у нас теж жила переселенка, але вже повернулася додому. Наша родина стала дружнішою. До нас ще приїде переселенець із Запоріжжя. Потрібно допомагати людям.

Кожен українець тепер хоче, щоб війна закінчилась якомога швидше. Коли у нас буде зброя, тоді ми переможемо. Найголовніше – це мир. Молюсь щодня, щоб швидше закінчилася війна, щоб поряд були мої діти і внучка.