Війна на Донбасі почалася в травні [2014 року], коли на всю стріляли, а в Сіверську – 4 червня о четвертій годині ранку. А потім обстрілювали сусідні села: Ямпіль, Червоний Лиман.

Зрозуміло, що вже не було ніякого спокою. Літали літаки, туди-сюди проходили танки і техніка.

А 7 липня, це була середа, рівно о другій годині дня (я була в садку) ми ховалися в підвалі. Нас попередили тоді. Знайомі батьки зателефонували та сказали: «Олено Іванівно, ховайтеся в підвал, тому що рівно о другій годині почнуть стріляти». Стріляли з «Граду». Летіли снаряди такі...

У мене працювала дівчинка зі Званівки. Тієї миті вона перебувала вдома, розповідала: «Я думала, що Сіверська не буде». Я не знаю, що там, але сказали, що [стріляли] з «Градів», тому що летіли снаряди – просто жах.

Єдине, що врятувало наше місто Сіверськ, це те, що снаряди майже не розривалися. Вони застрягли. У сусідній хаті «гвоздичка» просто в стелі була. Один снаряд впав намертво. Ми потім виявили, що він не вибухнув, а пішов під землю. Пізніше виявили, що і в нас теж.

Дві години сиділи в підвалі, ніхто нікуди не виходив. Я увесь цей час молилася. Зі мною перебували і мої колеги: сторож, завгосп і сусіди.

Ми просиділи в одному місці до 10 години вечора. Стан, у якому ми тоді перебували, призвів до цукрового діабету й до всього іншого. Тому що було страшно до такої міри... Сипалися снаряди, один впав рівно за 10 метрів від підвалу, у якому ми сиділи.

Дві ночі тоді стріляли, другу ніч із 8-го на 9-е число вони вже пострілювали. І коли в п’ятницю в місто увійшла Нацгвардія, я вже про це знала, то попросила виконуючого обов’язки: «Будь ласка, мені треба кудись виїхати, хоча б у сусіднє село. Я не можу вже». Після всього цього мене всю трясло, хоча я знала, що начебто не буде нальотів і нічого такого.

Згодом ЮНІСЕФ, а потім місцева влада допомогли відремонтувати дитячий садок. Ми не зразу виявили, що в нас упав снаряд, але вжили заходів, викликали сапера.

... Це дуже страшно. Тому зараз потрібно зробити все, щоб на нашій землі був мир.

А як дітки налякалися! Адже у 2015 році ми вже брали діток, а вертольоти ще літали дуже низько. І одного разу, коли над дитячим садком летів вертоліт, а я була на нараді в міськраді, вони і над міськрадою теж пролетіли. Я телефоную: «Дівчатка, що там?» А вони кажуть: «Олено Іванівно, дітки, які були в музичному залі, попадали на підлогу». Це діти, які пережили війну, вони ж уже знають, що це таке. Багато хто не виїжджали й були тут.

Багато керівників під час бомбардування залишалися на робочих місцях, охороняли свою установу та молилися, щоб до них не влучив снаряд.

Мої діти постраждали. Обидва кандидати наук, працювали в Донецьку, у вузі. Зараз один покійний, у 40 років помер від серцевого нападу після того, як йому розбомбили квартиру.