Мені 32 роки. Я живу в місті Охтирка Сумської області. У мене є син. Йому 12 років.

24 лютого, о шостій годині ранку, я розбудила сина. Він прокинувся з істерикою, не захотів іти до школи. Я зробила собі кави й зайшла в інтернет. З новин дізналася, що почалася війна, а об одинадцятій годині вулицями нашого міста вже їхала російська техніка. 

Опівдні почалися обстріли. Того ж дня загинула перша дитина, яка не встигла добігти до сховища. На початку війни загинув і мій двоюрідний брат. Він був військовим.

Я разом з іншими волонтерами брала продукти й гарячу їжу в церкві та розвозила по тих будинках, які залишилися без світла й газу. Дуже шкода було голодних людей, які вперше за кілька днів вийшли з підвалів. Коли їздили по місту, бачили розбиті будинки й техніку. Це було страшне видовище. 

Зі мною були родичі. Вони мали автомобіль, але не хотіли виїжджати. А я не могла залишитися, бо сина дуже налякали обстріли. Він плакав і говорив, що не хоче помирати, просив мене зробити хоч щось. Я прийняла рішення виїхати. Один із волонтерів, з якими я працювала, вивіз мене з сином у Полтаву. Звідти ми поїхали на поїзді на Захід України. Потім – у Данію. У червні повернулися додому. 

Хочеться, щоб скоріше закінчилася війна і наше майбутнє було тихим і спокійним.