У мене двоє синів, у обох – інвалідність, перша і друга група. Старший син на гемодіалізі, молодший - також на ліках. До війни жили нормально у Старобільську. У сина був ФОП. Все залишилося там: і домівка, і бізнес. Зараз ми проживаємо в Хмельницькому. 

24 лютого ми були вдома. Вранці почули такі вибухи, що двері в будинку відчинилися. Старший син проживав у Сєвєродонецьку, бо в нас гемодіалізу немає. Я подзвонила йому і сказала, що в нас вибухи - мабуть, війна почалась. Він вийшов на балкон, послухав і сказав, що у них тихо. А через деякий час передзвонив і сказав: «Так, у нас теж вибухи». 

Доньці подзвонила. Вона тоді жила в Хмельницькому і навіть не підозрювала, що почалася війна. У Хмельницькому вибухів не було. Я подзвонила їй і повідомила новину. Донька спала. У неї дитинка маленька і чоловік військовий. Дуже тяжко ми сприйняли цю ситуацію. Усе покинули і вивезли сина в Хмельницький. Забезпечили його гемодіалізом. Він досі тут перебуває. 

Сина з Сєвєродонецька волонтери вивозили. Він перебував у бомбосховищі, і його вивозили до Краматорська. Тільки він виїхав – і обстріляли Краматорськ. А ми їхали через Харків. Тільки виїхали – і закрили за нами дорогу, більше не було шляху через Харків. 

Ми їхали і бачили розруху, побитої техніки дуже багато. Дуже страшно було. Ми 11 російських блокпостів проїхали і 10 наших, і на кожному нас перевіряли.

Ми спочатку у Львів виїхали, а звідти в Хмельницький повернулися, бо через Хмельницький уже нічого не ходило. Ми дочекалися сина. Він також у Львів їхав. П’ять днів без гемодіалізу був, і почалася набряклість. Тут його врятували. 

Житло важко орендувати, медикаментів дуже багато треба купувати. Ми виїхали з рюкзаком, у нас там нічого не було. Взяли документи і поїхали. Наш будинок опинився під окупацією. У сина бізнес віджали. Того, що роками збирали, вже немає. Домівки також нема. Старший син дуже тяжко хворіє. Йому вже три операції робили за цей період. 

Хочеться додому повернутися, але там гемодіалізу немає. Ті люди, які з сином раніше лікувались та залишилися в окупації, всі померли. Це ми дізналися через лікарку, яка була там завідувачкою відділення. Вона зараз у Києві проживає і працює. А завдяки тому, що тут є фахівці й апаратура, ми живемо.