До війни ми мешкали в селі Приморському Запорізької області. На початку війни були вдома, хворіли. 

23 лютого в мого сина був день народження, шість років. Ми збиралися великою сім'єю в себе вдома. А наступного ранку подзвонила мама десь о сьомій. У нас родичів дуже багато в Києві - вони сказали, що в столиці сильні вибухи й почалася війна. Ми не могли в це повірити, поки не почули перший вибух із боку Запоріжжя. Потім нам написали з садочка, що дітей не потрібно вести. Ми ввімкнули новини і дивилися по телевізору, що відбувається в Україні. 

Почали зносити речі в підвал, пішли в магазин по продукти. Там були великі черги, люди все розкуповували. Поїхали в аптеку. Там уже цього дня не було поставок. Усе дуже швидко позачинялося. Люди брали собі продукти та ліки з запасом. Було дуже страшно.

Їжі нам вистачило, а ліків - ні. Мій чоловік захворів на ковід, у нього була висока температура. Потім дитина теж захворіла. Ми в підвалі робили інгаляції, поки світло ще було. А останньою я занедужала. 

У нас було трішки антибіотиків, потім ми шукали їх по селу та просили людей, які могли ще виїхати в місто, щоб знайшли там в аптеках та привезли. Ми дуже тяжко перенесли хворобу. 

Сиділи в підвалі, бо були сильні обстріли, йшов бій у стороні Василівки. Потім захопили половину Кам'янського. І через деякий час, коли ми одужали, то виїхали.

Найбільше шокує, коли ти не знаєш, що буде завтра. Я дуже переживала, щоб не потрапити під обстріли з дитиною. Кілька моментів було таких, що син дуже злякався. Він спочатку не розумів, що відбувається, чому ми ходимо в підвал і там спимо. 

Коли виїжджали, то бачили багато техніки. Це все було дуже страшно. Ми спочатку виїхали в Івано-Франківськ, але там було складно. Роботу не можна було знайти. Тому й повернулися до Запоріжжя. Сподівалися, що через деякий час зможемо поїхати додому, але так і не вийшло.  

Ми взяли тільки трохи одягу, а ще – медичні картки й документи, фотографії, ноутбук – і більше нічого. Чоловік повіз мене з дитиною, а потім ми забрали ще жінок із дітьми й поїхали на захід України. 

Мене приємно здивувало те, що люди нам дали на певний час своє житло, хоч воно було й недобудоване. Бо на той момент із помешканнями було вже дуже складно. Ще нам почали надавати гуманітарну допомогу відразу, це теж було дуже приємно. 

Зараз я не можу зрозуміти, коли війна закінчиться. Ми живемо в Запоріжжі і останніми днями в нас є дуже великий страх, що ті перші дні повторяться. Стало сильніше чути вибухи. Влітку ще була надія на те, що це все припиниться. Ми були щасливі у своїх сподіваннях. А тепер уже не бачимо миру. 

Хочеться, щоб це все закінчилося, і настав мир. Хочеться повернутися в те життя, яке в нас було, з нашою роботою та нашим домом. Просто мрію про спокій.