Син Лідії Вікторівни – інвалід з дитинства. Для нього безупинні обстріли стали надтяжким випробовуванням

Ми з Харківської області, село Лиман. Виїжджали у Полтаву, а коли Лиман звільнили з окупації, повернулись додому. Нас дуже обстрілювали, село пошкоджено. Фосфорними бомбами були обстріли. Вулиця дуже побита, а дім наш лишився. Без вікон, пошкоджений, але цілий. Дуже багато бомб на городі.

Маю сина, він інвалід з дитинства. Одного дня росіяни так сильно нас обстрілювали, що в сина стався напад епілепсії, він ледь не помер. Нас сусіди вивезли до Первомайська, а потім волонтери довезли до Полтави.

Ми не змогли забрати домашніх тварин - не було куди, тож я їх відпустила. Виїжджали у короткий проміжок між обстрілами. По нам гатили усю ніч, це було жахливо.

Після повернення ми підремонтували дім, перезимували тут. Лінія фронту недалеко, але з дому більше їхати не хочеться. Живемо в надії, що буде краще. Підтримуємо одне одного. Багато хат у Лимані розбиті зовсім. Хто може відремонтувати, повертаються, адже немає місця кращого за рідний дім.

Я вірю, що війна скоро скінчиться. Будемо відновлювати Лиман. Все буде Україна.