Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 76
Валентина Шарамбай
вік: 34
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
Кам'янка
Кам'янка
«Син каже: «Я став між стінкою та шафою і стояв там, поки нас обстрілювали»

З трьома дітьми вона змушена була виїхати з рідних місць після страшних обстрілів. Один із синів рік ходив до психолога, щоб почати знову спілкуватися. Жінка переживає панічні атаки, які можуть початися через будь-який гучний звук. Батьки залишилися на непідконтрольній території. Батько сказав: «Це мій дім. Нехай мене тут уб'ють, але я нікуди не поїду».

Мій середній син незабаром за вибухами визначав, що це стріляє, звідки й що летить і говорив: «Мамо, це «Гради». А де автомат: «О! Це з автоматів стріляють». Він знав. Дитині чотири роки. Коли ми сюди приїхали, в Кам'янку, тут впала петарда – і у мене вже серце вискакує. Це дуже важко, страшно!

Я працювала в «Азовмаші» машиністом крана. Господарство тримала, город. Якось крутилися-вертілися. Ми не думали, що щось може змінитися в цьому житті. Ми як думали? Ми все життя проживемо в Тельмановому, дітей народимо, там і помремо. Залишилося все тільки у спогадах.

2014 року ми почули гуркіт: дорогою їхали танки, техніка. Я і зараз, коли згадую, у мене мурашки біжать по шкірі. Ми думали, що просто проїжджають повз, і нас це не зачепить. І коли в Києві все почалося, думали: «Ну це в Києві, до нас далеко». А коли почули перші залпи, вибухи…

Мій середній син незабаром за вибухами визначав, що це стріляє, звідки й що летить і говорив: «Мамо, це «Гради». А де автомат: «О! Це з автоматів стріляють». Він знав. Дитині чотири роки. Коли ми сюди приїхали, в Кам'янку, тут впала петарда – і у мене вже серце вискакує. Це дуже важко, страшно!

Син каже: «Я став між стінкою та шафою і стояв там, поки нас обстрілювали

Почали у нас окопи копати. Стріляли нескінченно. Ми сиділи без світла по три, по чотири місяці. Зима, заметіль на вулиці, світла немає. Акумулятор стоїть з машини або з мотоцикла, світлодіодна лампочка. У нас діти маленькі. Як з однією свічкою сидіти? Зв'язку немає, телефони не працюють. Вони вимкнені, бо їх зарядити ніде.

Обстріляли нас з 13-го на 14-те січня 2015 року. Тоді вперше залетіли до нас у село «Гради». Я в лікарні була. Син старший вдома. У мене шок і переляк за нього: він удома, і туди летить, у село, і я бачу, як воно летить. Летіло і шуміло так! Дуже було страшно.

Коли ми приїхали додому, син виходить, у нього шок, страх, але вигляду не показував. Вікон немає, все повилітало. Осколки в будинок позалітали. Він виходить і каже: «Мамо, а у нас вікна повипадали».

Від переляку я не знала, що запитати. Але головне, що він живий, він цілий. Я кажу: «Женю, де ти, синку, був?» – «Я, – каже, – став між стінкою та шафою і стояв там, поки нас обстрілювали». Боже! Це не передати. Такий страх за свого сина!

Посиділи ми, подумали. Стріляють – і кінця-краю немає. Все летить, вибухає. Ти сидиш вдома, у підвал всіх опустив. Ну, а користі з цього підвалу? Впаде снаряд – просто засипле цей підвал, а ти будеш там з дітьми. Те, що в підвалі є ломик або лопата, не допоможе і не врятує.

Сумка у нас постійно була зібрана, стояла напоготові. Але куди їхати, якщо за нами ніхто не їхав? Ми нікому не потрібні. Посиділи. Січень-лютий 2015 року дуже було страшно.

Ці «Гради», ці залпи нескінченні. Сидиш, двері відчинені в коридор, щоб, якщо почнуть стріляти, хоч вибігти туди, де вікон немає.

Посиділи ми до літа. І що? Війна не закінчується. І стріляють, і стріляють. Роботи немає, соціальні виплати я перестала одержувати, жити просто нема на що. Домашнє господарство є, але його ж теж потрібно годувати. І дітей потрібно годувати.

Син каже: «Я став між стінкою та шафою і стояв там, поки нас обстрілювали

Батьки допомогли. Вони корову тримали, дали якусь копійку. На перший місяць нам вистачило орендувати квартиру. Квартиру я знайшла в Кам'янці дуже швидко. Ми приїхали з однією сумкою, без нічого абсолютно. І ось якось з 2015 року залишилися ми тут. Якось живемо.

Приїжджаю до батьків у Тельманове в гості раз на рік. І у мене відразу починається паніка: ось приїдемо – і почнуть стріляти, зараз почнеться. Без таблеток я туди не їду. Заспокійливе, тонометр у мене завжди з собою. Тому що у мене починається відразу панічна атака. Мене починає всю трусити. Той жах залишився всередині.

Моя мама залишилася там з татом. Тато сказав: «Це мій дім. Нехай стріляють. Нехай мене тут уб'ють, але тут. Я нікуди не поїду, я не покину».

І на що жити? Вони два пенсіонери. На роботу вже нікуди не беруть. Приїдемо раз на рік, допоможемо сіно перевезти, і все, і поїхали, бо я не можу там довго перебувати.

У мене був просто якийсь переляк. Я обійшла дуже багато лікарів, робила МРТ голови, здавала купу аналізів, щоб зрозуміти, що зі мною. Це могла бути щитоподібна залоза або ж щось у голові. Не могли поставити діагноз.

Коли я здала все і причепитися просто було ні до чого, мені сказали: «У вас панічна атака». Виписали препарати. З 2015-го раз на пів року я їх пропиваю. Тому що паніка буває така, що все, ти просто вмираєш. Просто накриває тебе. Десь починають вибивати килим на вулиці – і все! Страх усередині. Ти не знаєш, що робити, куди бігти. Таблетку пити чи швидку викликати? А швидка, ну що, приїхала: «Заспокойтеся, випийте таблеточку, полежте. У вас просто панічна атака».

Коли я приїхала сюди й не знала, на що мені жити, куди йти працювати, я вагітна була. Стала в центр зайнятості. Мене відправляють працювати монтером колій! Куди жінку вагітну? «Пишіть, – кажуть, – тоді відмову». Я кажу: «Кувалдою вагітній жінці працювати?»

Син каже: «Я став між стінкою та шафою і стояв там, поки нас обстрілювали

На заводі я працювала не тільки машиністом крана, я підіймала дуже важкий вантаж, 18 кілограмів в одній руці, в іншій. І працювала, і нічого, нормально. Можна працювати, але не з пузом. Документи в Тельмановому, там «ДНР», а ти тут, і їх тобі ніхто не віддає. Ми відправляли туди запити. Я чекала три місяці, щоб нам хоч хтось щось відповів, щоб я одержала тут хоч щось.

З серпня по січень я нічого не одержувала. Я, як могла, підробляла. У нашому житті всього можна навчитися, абсолютно всього. Коли переїхала сюди, я це зрозуміла. Дивитися за чужими дітьми, в під'їзді прибирати, розкладати товар у магазин ходила. Зателефонували: потрібно прийти. За 40 гривень на годину я йшла, викладала товари. На курси перукарів ходила.

Від центру зайнятості платили по 550 гривень на місяць. За квартиру треба платити. Добре, що адресну допомогу оформили за довідками переселенця, тоді не потрібна була моя особиста справа. Було дуже важко, дуже.

Дізналася про допомогу [Фонду Ріната Ахметова]. Там сказали: «Можете оформити». І борошно, і цукор, і масло отримували!

Повертатися туди, де я жила, не планую. Зараз важко, тому що я в декреті. Дитина дуже хворіє. Найменший протяг, кондиціонер, якщо ми десь у гостях – все, наступного дня вже охриплий голос і відразу в бронхіт переходить.

А хворіємо ми місяць, а то й більше. У садок не можу його поки віддати. Хто мені буде ці лікарняні оплачувати? Мене просто виженуть з роботи.

Документи подала на житло. Нам запропонували кімнату в гуртожитку. Я б, звичайно, погодилася туди переїхати, якби сама була. Але коли троє дітей, то в одній кімнаті в гуртожитку просто нереально.

Поки є можливість орендувати квартиру – орендуємо. Дай Боже, вдасться – дадуть нам щось. Я за все життя не назбираю стільки грошей, скільки зараз хочуть за квартири. Поки якось крутимося. А на роботу вийду, буде легше.

Коли ми переїхали сюди, я стала на облік у соцслужбу, у Центр сім'ї та молоді. Звідти нам порадили психолога для старшої дитини. Вона займалася з ним. Я їй сказала величезне дякую, тільки вона допомогла його витягнути. Він постійно був у цих думках. Постійно в нього війна, війна. Він замкнувся в собі.

Син каже: «Я став між стінкою та шафою і стояв там, поки нас обстрілювали

Ми дві школи поміняли. Він не спілкувався ні з ким. Коли ми приїхали в першу школу, на нього казали просто: сепаратист. Але чому сепаратист, якщо ми жили на підконтрольній Україні території? Він приходив додому, казав мені зі сльозами на очах: «Мамо, якщо ти мене відведеш ще раз у ту школу, в той клас, я просто піду з дому, я більше сюди не повернуся».

До цього я не знала, що відбувається, і він мені не розповідав. З рік ми їздили до психолога, на тренінги ходили. Він малював, щось розповідав. Він їй відкрився – тоді йому стало набагато легше.

Поміняли школу. Це був четвертий клас. І його прийняли діти, вони всі біля нього: «Женю, Женю, Женю». І ось уже в дев'ятий клас він перейшов – вони всі дружать з ним.

Я хочу, щоб ми жили по-людськи. Щоб не було цієї війни, залпів, окопів. Щоб поля були засіяні зерном, а не були там міни…

slide1
slide2
slide3
slide4
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій