Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 330
Оксана Пугачова
вік: 55
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
«Син каже: «Мамо, якщо нас уб'ють, то хоч би ми спали, щоб не було боляче»

Мати чотирьох дітей. Постійно проживає в Гранітному. За роки війни через бомбардування змінила п’ять будинків. Жінка мала свійську худобу. На її очах снаряд знищив майже все поголів'я. Було дуже важко, жили без світла. Ховалась із дітьми в підвалі.

«Сіра зона». Ми нікому не потрібні. Щодня сльози ллються. Я навіть не вірю, що додому коли-небудь піду.

Я в Гранітному живу з 1975 року. За роки війни п'ятий будинок поміняли. До війни працювала в колгоспі. Четверо дітей у мене. Син старший у Донецьку проживає із сім'єю. Дочка друга живе в Маріуполі. Середня вийшла заміж, але зараз проживає зі мною, дитина є у неї. Меншому синові 15 років, ходить до школи. Він помічник у всьому.

Тримали господарство, жили, працювали. Ніколи б не подумали, що таке може бути.  І ніколи ми не були в такій ситуації, з простягнутою рукою. Це важко. Коли ми працювали, не просили ніколи нічого.

Війна як починалася – не передати, як це було страшно. Я їздила тоді на ринок. До Донецька, Маріуполя возили продавати молочку. Тримали господарство й возили. І почали перекривати дороги. Це, виявляється, військова техніка йшла. Але багато чого ще не знали. 

Почалося це все в нас 5 серпня 2014 року. Прильоти снарядів у село пішли. А 13 серпня нашу вулицю розбомбили. У такій ситуації ніколи не була, і ворогу не побажаєш побути. Коли перестрілка, не зрозумієш: хто, куди, що? Паніка. Виїжджати, не виїжджати?

Відрізали одразу міст – руху нуль. У кого транспорт є, ті могли кудись їхати. А в мене онуки приїхали якраз з Донецька. Син із сім'єю приїхав у відпустку. Куди бігти? Що робити? Вже й у Донецьку було неспокійно. Вони поїхали сюди. Ми думали, що нас не торкнеться. 

Страшно дуже було. Худоба йде з пасовища. Стоять БТРи, у балаклавах солдати. Коли на тебе автомат наставляють, це дуже страшно. Хіба ти ворог? Не зрозуміти було нічого.

Поруч з нашим будинком військова машина вибухнула, хлопці загинули. Спалахнула трава, усе пішло до хати. Коли води немає, важко загасити. Спасибі сусідам, діткам, несли воду. Усі допомагали.

Зі свого будинку я пішла в 15-му році 26 квітня. У нас того дня худобу побило. Було п'ять корів, усе перекришило. Зараз з однієї корови вже дві зробили, і так потихеньку живемо. 

У свою хату я не можу повернутися і не можу господарство там тримати, бо ще йдуть обстріли. Та й дорогу перекрили через цей вибух.

Син каже: «Мамо, якщо нас уб'ють, то хоч би ми спали, щоб не було боляче

Був останній обстріл 10 липня, минулого місяця. Ми були вдома. Тоді село накрили «Градами» шість разів. Худоба кричить. Усі без світла. Бігають люди. Це було за п'ять дванадцята ночі. Крик, паніка. Усе село шумить. Машини їдуть, у кого є на чому виїхати. 

Щоб тільки війна закінчилася, нічого більше не хочу. Ось моя онучечка. Цього року їй було п'ять років. 31 грудня вона загадала бажання. Не ляльку, нічого, а щоб війна закінчилася.

Їй було шість місяців, коли це все почалося. Вона в нас у підвалах росла. Обстріли сильні були.

Син каже: «Мамо, якщо нас уб'ють, то хоч би ми спали, щоб не було боляче

Я в цій паніці навіть не розуміла, що брати із собою. Діти хапали іграшки свої. Син повернувся в хату, схопив вудку, складана вудка. Каже: «Мамо, десь може на ставці будемо, перебудемо два-три дні. Воно, напевно, усе закінчиться».

Худобу на балку вивели, на річку. Прив'язали там.  День і ніч вони там стояли, до самих морозів у нас була худоба так. На пасовище ж не виженеш. Худобу якраз на балці й накрило. Прибігаємо. Синочок кричить: «Мамо, дивись, корови стоять». А в них уся кров закипіла. Як у тумані одна стоїть. До іншої підбігаємо, а в неї в шкурі просто фарш один, усе перебито. 

Жили ми свого часу у своєї мами. Синочку було 10. І кожен вечір бомбардування, обстріли.  Сиплеться штукатурка, накриваю сина простирадлом, щоб не потрапляло на обличчя. Шепоче він, молитви читаємо.

У підвал ми не бігли, бо в нас немає таких підвалів, щоб воно щось врятувало. Усі сподівалися на Бога, що пронесе, може. Син запитує: «Мамо, ти спиш?» – «Сплю, синочку, і ти спи, нічого не бійся». Син каже: «Мамо, якщо нас уб'ють, то хоч би ми спали, щоб не було боляче».  Ви змогли б щось сказати дитині своїй? Ні. Дуже важко це все.

Син каже: «Мамо, якщо нас уб'ють, то хоч би ми спали, щоб не було боляче

Багато людей кажуть: «Ти дурна. Як ти не можеш виїхати? Ти дитини рятуй». А куди? Де ми й кому потрібні? Я не уявляю.

«Сіра зона». Ми нікому не потрібні. Щодня сльози ллються. Я навіть не вірю, що додому коли-небудь піду. Якби все закінчилося, сьогодні б пішла додому. Як хочеться! Тут кожен за те, щоб припинилося все швидше.

Спасибі, що нам допомагають. Рінат Ахметов допомагає і Червоний Хрест. Усе.  Раніше я могла все робити сама, а зараз сил не вистачає. А мені тільки буде 54 роки. Але через нерви йде дуже багато здоров'я.

Син каже: «Мамо, якщо нас уб'ють, то хоч би ми спали, щоб не було боляче

Ми працюємо, ми не з білоручок. І діти в мене працьовиті всі.  Сім'ю піднімали. Город був, землю обробляли, п'ять корів тримали. А зараз у мене не виходить нічого. 

Наш будинок осколками посікло, вікна повилітали. На дах, на будинок нам дали будматеріали. На вікна шибки дали. А потім знову все побилося, тому що обстріли продовжилися. 

У нас тут Ольга загинула, дівчина 29 років. Вибігла маму зустрічати біля магазину. І прилетів снаряд. Смертельне поранення в легеню. У мами на руках вона померла. Війна – це жах і страх. Це величезна біда. 

Війна – це жах і страх. Це величезна біда.  

На тій стороні, що за річкою, «ДНР», живуть наші родичі. Ми телефонуємо одне одному. Сина я не бачу. Ось скільки років війна, стільки років я туди не їжджу, і він не приїжджає.

Навіть зараз у снах сняться бомбардування, обстріли ці. Страшно дуже.

Мрію, тільки щоб мир був. Побачити своїх дітей, щоб вони змогли до мене всі приїхати. Щоб не було кордонів, не було війни. Хочеться тільки миру, тільки миру. Мир – найголовніше. Решта додасться все.

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій