Валентина двічі бігла від війни. Окупанти лишили жінку рідного дому і навіть міста. У перші дні війни Валентина з сином сиділа у підвалі. 

У 2014 році почалася війна, я змушена була виїхати з Донецька разом із сім’єю. Вісім років ми прожили у Волноваському районі Донецької області, у селищі Велика Новосілка, а тепер я знову стала внутрішньо переміщеною особою. У мене не залишилося нічого з того, де я почала своє нове життя.

У 2014 році я була свідком заворушень: під Донецький національний університет відбувалися бійки, стрілянина, горіли шини. 

Там були студенти, а потім увійшли російські війська, і в кожному магазині з’явилися озброєні козаки та солдати. Багато моїх друзів зникали, їх викрадали. Почалися пограбування автосалонів, хаос у місті. Чоловік не міг цього терпіти, тому ми вирішили виїхати.

Коли в 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, спершу це ніяк не вплинуло на наш день. Я була на роботі в школі, вела уроки. Потім нас повідомили розпустити дітей і розійтися додому. Багато односельців виїхали, бо фронт наближався, а я до останнього залишалася, сподіваючись, що селище омине. Проте ситуація погіршилася, і я вже не могла виїхати з дитиною. 

Два дні ми сиділи в сусідів у підвалі, не могли вийти на вулицю через обстріли. 

Моєму синові 16 років, і він читав «Отче наш», бо боявся, що не виживемо.

Нас врятував мій брат – військовий. Він знайшов нас і вивіз у Запоріжжя вночі, ми виїжджали на своєму авто з вимкненими фарами під обстрілами. В Запоріжжі перші два місяці не вмикали світло через звикання до темряви і світломаскування. Моя дитина боялася будь-якого гуркоту, не спала ночами.

Ми втратили все, виїхали з двома валізами. Завдяки людям, які надали нам житло безкоштовно, ми змогли влаштуватися. Я працюю онлайн, дитина навчається онлайн. Житла в нас зовсім не залишилося.

Найбільше мене шокувало: повне руйнування Донецької області, рідного Донецька, Мар’їнки, Курахового, Великої Новосілки – місць, де виросли мої батьки і де я почала нове життя. Я зрозуміла, що зараз потрібно жити одним днем і цінувати життя і здоров’я нашої родини.

Я не знаю, коли вона закінчиться. Можливо, ще 2–3 роки триватиме, можливо довше. Хочеться, щоб мир настав швидше, але дивлячись на події в країні, поки що це здається малоймовірним.