1 березня в Харкові був авіаналіт, це було найстрашніше. 2 березня ще авіаналіт. Здавалось, що зараз бомба впаде прямо на нас. Я лежала зверху на дітях, намагалась якось їх захистити. Ми вимушені були виїхати з рідного міста

До початку війни проживали в найпострадалішому районі міста - Північній Салтівці. Спочатку переїхали до родичів, але той район теж опинився під обстрілом. Тиждень сиділи в коридорі, світла не було, їжа тільки суха, не було змоги приготувати.

Діти були налякані сиренами, а особливо, коли літають літаки. Син був дуже наляканий і просив поїхати, але був постійний обстріл, який не припинявся ні зранку, ні вночі. Тиждень під обстрілом травмували його психіку. Ще найстрашніше було те, що не працювали магазини і аптеки, а поїхати в інший район не було змоги, не було змоги виїхати.

2 березня ми, нарешті, виїхали. Спочатку намагались сісти в евакуаційний потяг, але не влізли. Нам пощастило і нас взяли волонтери на машинах. З ними ми їхали 5 днів, були пробки. На ніч зупинялись в різних містах - Кременчук, Умань, Вінниця, Чернівці і ще якесь маленьке містечко в Чернівецькій області. Там ніде не змогли винайняти житло. Так ми 7 березня доїхали до Хмельницького і знайшли там квартиру. Виїхали ми майже без речей. Молодша дитина захворіла в дорозі, ми потрапили в лікарню. А нещодавно вже в Хмельницкому був обстріл шахедами, прильоти були в 500 метрах. Ми з дітьми сиділи в підвалі і чули ці звуки шахедів і самі прильоти.