Геряк Олександра, 9 клас, Миколаївська гімназія №26

Вчитель, що надихнув на написання есе - Зінченко Алла Валентинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Проклята війна… Нічого не віщувало страшного… Вечір двадцять третього лютого був як завжди: мама готувала вечерю, я з братом готувалась до наступного навчального дня, тато розмовляв з бабусею по телефону. Все було тихо і спокійно.

Пізнього вечора я з усмішкою на обличчі засинала, уявляючи, яку радість принесе мені завтрашній день…

Від сильних вибухів наша сім’я проснулася десь біля четвертої ранку, нічого не розуміючи. Світилося у вікнах, стіни здригалися, чувся крик від сусідів, звук сирен машин, плач дітей. Я не розуміла нічого … Мама телефонувала бабусі, говорячи, що війна, що ми зараз приїдемо до тебе. Мене охопив жах, сльози потекли самі собою. Не гаючи часу, швидко зібралися, взяли все необхідне...

Їхали всі мовчки, тікаючи від вибухів і з думкою, що це не надовго, що скоро повернемося назад.

Бабусине село було далеко від міста. Там вибухів не було. Ми надіялися, що туди ворог не дістанеться. Але як ми помилялися…. Через три тижні зайшли перші посланці біди і сліз. Потім підійшла і техніка, і почалося…вильоти і прильоти снарядів. Здригався будинок, стіни, гойдалися люстри, собачки скавчали, а ми плакали, міцно обійнявшись у бабусиному льоху.

І так тривало місяць. Сил не було терпіти. Вирішили вибиратися з окупації.

Створювалась колона для виїзду з села. Ми знову зібралися в дорогу, взявши трішки речей, бо вірили, що знову не надовго. Попрощавшись із собачками, двором, бабуся пішла до сусідів домовитися,  щоб доглядали  за двором, і за тваринками. Вона плакала: не хотіла їхати, але ж нас, дітей,  треба вивезти. Всю дорогу вона молилася, щоб всі були живі, щоб вся колона була ціла і неушкоджена.

Тяжка була дорога. Багато було ворожих блокпостів, на яких перевірялися документи. Чоловіків роздягали, шукаючи татуювання і підозрілі речі.

Але ми виїхали з окупованої території. Уже на вільній території  побачили наших, українських військових. Радості не було меж. Плакали, обіймалися... І почалися наші поневіряння. Батьки шукали знайомих, куди можна було б поїхати подалі від вибухів. Доля мене і мою сім’ю закинула аж до Франківщини. Там ми були майже п’ять місяців. Потім вирішили їхати поближче, до Полтави. А звідти до Нового Бугу, на рідну Миколаївщину. І там моя сім’я вже дочекалася визволення Снігурівщини.

Як зараз пам’ятаю, як бабусі зателефонував рідний брат і сказав, що у селі вже наші рідні захисники. Ми плакали, кричали від радості, лякаючи оточуючих. Радість охоплювала всю мою душу від того,  що скоро додому.

І ось дорога додому… Їдемо з тривогою, що там, як там наші люди, тварини. За вікном машини пропливали понівечені дерева, розбиті будинки, вирви від снарядів, згорівші поля, ліси… Біль, сум, тривога на обличчях моїх рідних.

Бабуся першою заходить у двір, падає на коліна. Собачки з  радістю біжать їй на зустріч. Вижили… Бабуся плаче, обіймає їх, цілує. Скрізь безлад, трава по пояс. Але нічого, ми вдома…

І сьогодні, оглядаючись назад на ці 1000 днів війни, я розумію, що цей шлях  був для мене і моєї сім’ї нелегким, але він зробив мене такою, якою  я є сьогодні. Я вдячна долі за випробовування, але не побажаю нікому. І хоча війна триває, я вірю в те, що ми  здолаємо всі труднощі, переможемо  і відбудуємо наше майбутнє.

Я вірю, що наші зусилля не марні, і, хоча майбутнє залишається невідомим, але надія та єдність — це те, що допомагає нам йти вперед. Війна стала не лише іспитом, а й шляхом до глибшого розуміння себе і світу.

Мій шлях — це шлях надії, віри, сили і любові до своєї родини,  країни. Я впевнена, що коли народ об’єднається, то зможе подолати всі випробування і настане  краще життя для наступних поколінь.