Ярослава, Харківське вище професійне училище сфери послуг

"1000 днів війни. Мій шлях"

1000 днів війни... Це набагато більше ніж просто цифра. Це реальність, яка змінила наше життя, наші думки, наші мрії. Війна — це те, що розділило життя на «до» і «після», і вже 3 роки я відчуваю цей тиск на собі.

Моє ім’я Ярослава, мені 16 років, я з міста Харків, і я — частина покоління, чиє дитинство було перекреслено війною.

Коли війна почалася, мені було 13 років. Це був час, коли я мріяла про нескінченні шкільні канікули, будувала плани на літо і думала, куди мені вступати після 9 класу. Але все змінилося в одну мить. Я до останнього не вірила, що це станеться, і, гуляючи з подругою 23.02.22, сміючись казала: “Та яка війна у 21 столітті?”. Харків — це моє рідне місто, і думка про те, що наші вулиці перетворяться на руїни, поле бою, здавалася абсурдною. Але страх став реальністю.

24.02.22 я прокинулася від звуків вибухів і пострілів приблизно о 5 годині ранку, але до останнього думала, що це просто блискавка.

Мої думки обірвали слова бабусі: “Почалася війна”. У той момент я не розуміла, чи це правда, чи бабуся щось собі надумала, або, може, це взагалі сон? Але усі канали з новинами швидко прибрали мої сумніви. Це не сон, це реальність — почалася повномасштабна війна.

Спочатку я досі не вірила в це, і єдине питання, яке мене хвилювало: “А в школу йти чи ні?”. Зібралася вся сім’я і ми вирішували, що робити. Ми поїхали до області, бо там спокійніше, і там вже остаточно вирішимо, що далі. Коли ми були майже на місці, нас зупинив незнайомий чоловік, і махаючи руками кричав: “Не їдьте туди! Там росіяни!”. Ступор... Що робити? Назад повертатися — лячно, але і далі їхати після почутого — страшно. Вирішили все ж таки їхати далі.

Місяць ми провели там, і кожна ніч була наче в грі або у фільмі про апокаліпсис. Сидиш тихо, розмовляєш пошепки, світло не вмикаєш, і молишся, щоб все це скінчилося.

Їжі майже не було перший час, але потім приїжджали люди з сусідніх сіл та продавали продукти тваринного походження. Так і жили перший місяць, потім поїхали до Полтави і Києва, де нам запропонували житло друзі батьків.

1000 днів війни змусили мене зрозуміти, що означає швидко дорослішати. Те, що здавалося важливим раніше — оцінки в школі, підготовка до контрольних робіт, домашнє завдання — відійшло на другий план перед головним питанням: «А чи будемо ми в безпеці завтра?». Той Харків, який я знала і любила, більше не був тим самим місцем.

Втім, війна — це не лише про руйнування та бойові дії. Це також про людську стійкість. За ці 3 роки я зрозуміла, що ми здатні на більше, ніж уявляли.

Після перших тижнів страху і розпачу прийшло усвідомлення, що потрібно діяти. Я донатила і доначу на ЗСУ з грошей, які є в моїй скарбничці, віддаю непотрібну тканину на плетіння маскувальних сіток, регулярно беру участь у зборі посилок для наших воїнів. Це маленькі кроки, але вони дають мені відчуття причетності і віри, що я можу хоч трохи щось змінити, навіть у таких обставинах.

Попри все, мою віру у майбутнє не змінити. Я вірю в те, що рано чи пізно побачу Харків таким, яким він був — квітучим і мирним.

Мені хочеться жити в країні, де діти знову зможуть безтурботно грати на вулицях, а їхні батьки не хвилюватимуться про їхню безпеку. Мені хочеться жити в країні, де звук чогось у небі не буде означати небезпеку. Мені хочеться жити в країні, де не знатимуть, що таке війна.

Війна зробила мене сильною і стійкою до нових життєвих випробувань. І зараз, коли я пишу ці рядки, я вірю, що ми успішно пройдемо цей складний шлях і створимо нове, краще майбутнє.

Ми разом, ми сильні, і ми переможемо.