Некрасова Ярослава, Харківське вище професійне училище сфери послуг

Вчитель, що надихнув на написання есе — Карпенко Маргарита Вікторівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

1000 днів війни... Це набагато більше ніж просто цифра. Це реальність, яка змінила наше життя, наші думки, наші мрії. Війна — це те, що розділило життя на «до» і «після», і вже 3 роки я відчуваю цей тиск на собі.

Моє ім’я Ярослава, мені 16 років, я з міста Харків, і я — частина покоління, чиє дитинство було перекреслено війною.

Коли війна почалася, мені було 13 років. Це був час, коли я мріяла про нескінченні шкільні канікули, будувала плани на літо і думала, куди мені вступати після 9 класу. Але все змінилося в одну мить. Я до останнього не вірила, що це станеться, і, гуляючи з подругою 23.02.22, сміючись казала: “Та яка війна у 21 столітті?”. Харків — це моє рідне місто, і думка про те, що наші вулиці перетворяться на руїни, поле бою, здавалася абсурдною. Але страх став реальністю.

24.02.22 я прокинулася від звуків вибухів і пострілів приблизно о 5 годині ранку, але до останнього думала, що це просто блискавка.

Мої думки обірвали слова бабусі: “Почалася війна”. У той момент я не розуміла, чи це правда, чи бабуся щось собі надумала, або, може, це взагалі сон? Але усі канали з новинами швидко прибрали мої сумніви. Це не сон, це реальність — почалася повномасштабна війна.

Спочатку я досі не вірила в це, і єдине питання, яке мене хвилювало: “А в школу йти чи ні?”. Зібралася вся сім’я і ми вирішували, що робити. Ми поїхали до області, бо там спокійніше, і там вже остаточно вирішимо, що далі. Коли ми були майже на місці, нас зупинив незнайомий чоловік, і махаючи руками кричав: “Не їдьте туди! Там росіяни!”. Ступор... Що робити? Назад повертатися — лячно, але і далі їхати після почутого — страшно. Вирішили все ж таки їхати далі.

Місяць ми провели там, і кожна ніч була наче в грі або у фільмі про апокаліпсис. Сидиш тихо, розмовляєш пошепки, світло не вмикаєш, і молишся, щоб все це скінчилося.

Їжі майже не було перший час, але потім приїжджали люди з сусідніх сіл та продавали продукти тваринного походження. Так і жили перший місяць, потім поїхали до Полтави і Києва, де нам запропонували житло друзі батьків.

1000 днів війни змусили мене зрозуміти, що означає швидко дорослішати. Те, що здавалося важливим раніше — оцінки в школі, підготовка до контрольних робіт, домашнє завдання — відійшло на другий план перед головним питанням: «А чи будемо ми в безпеці завтра?». Той Харків, який я знала і любила, більше не був тим самим місцем.

Втім, війна — це не лише про руйнування та бойові дії. Це також про людську стійкість. За ці 3 роки я зрозуміла, що ми здатні на більше, ніж уявляли.

Після перших тижнів страху і розпачу прийшло усвідомлення, що потрібно діяти. Я донатила і доначу на ЗСУ з грошей, які є в моїй скарбничці, віддаю непотрібну тканину на плетіння маскувальних сіток, регулярно беру участь у зборі посилок для наших воїнів. Це маленькі кроки, але вони дають мені відчуття причетності і віри, що я можу хоч трохи щось змінити, навіть у таких обставинах.

Попри все, мою віру у майбутнє не змінити. Я вірю в те, що рано чи пізно побачу Харків таким, яким він був — квітучим і мирним.

Мені хочеться жити в країні, де діти знову зможуть безтурботно грати на вулицях, а їхні батьки не хвилюватимуться про їхню безпеку. Мені хочеться жити в країні, де звук чогось у небі не буде означати небезпеку. Мені хочеться жити в країні, де не знатимуть, що таке війна.

Війна зробила мене сильною і стійкою до нових життєвих випробувань. І зараз, коли я пишу ці рядки, я вірю, що ми успішно пройдемо цей складний шлях і створимо нове, краще майбутнє.

Ми разом, ми сильні, і ми переможемо.