Донська Софія, 10 клас, Комунальний заклад «Опорний заклад загальної середньої освіти «Сузір'я» Оріхівської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яремчук Ніна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четвертого лютого мене розбудила бабуся, яка одразу сказала, що почалася війна. Прочитавши страшні новини, почувши від батьків, що відбувається у магазинах, та, поговоривши з друзями, я не могла зрозуміти. Невже таке може бути сьогодні? В моїй голові було багато думок, мені було страшно. Вдома панувала метушня. Поїхавши до магазину, я побачила переляканих людей, порожні полиці, страх і відчай у їх очах.

Наступні дні були заплутаними, ніби все поглинуло страшна темрява. Ми переїхали до бабусі. Прибирали у підвалі, збирали речі, купували продукти та ліки.

... І ось перший вибух. Перший мій крик. І найбільший страх за життя. Сидячи у підвалі, я зрозуміла, що це кінець дитячого життя, дитячих мрій, безтурботних днів. Далі чекають жах, холод і смерть. Наступні дні я молилася, щоб батько та дідусь поверталися з роботи, щоб я прокидалася вранці, щоб просто залишитися живою. Я чекала. Чекала новин. Раділа кожній інформації  про мир.

Як зараз пам’ятаю … Четвертого березня о 5 ранку я збирала речі. Ми з сестрою виїжджали. Покидали найрідніше.

Прощалися з домівкою, думаючи, що ще повернемося. Я обіймала батьків так сильно, як ніколи. Мої очі були повні сліз, але я розуміла, що так буде краще. На вокзалах були великі черги, лунали плач, гомін, крики. Ми стояли годинами. Купе були переповнені — по 10 чоловік у кожному. Але всі люди стали однією сім'єю. За дві доби ми разом і плакали, і сміялися, і допомагали один одному.

У цьому й полягає головна сила українців — ми одна велика родина.

Я приїхала до Польщі. Дні тягнулися довго. Я сумувала за батьками та домівкою. Мені було тяжко. Я мріяла, що скоро повернуся. Хоча там було тихо та спокійно, розумом я була у Польщі, а душею та серцем — вдома. Кожного ранку я дзвонила мамі, питаючи, як вони. До ночі чекала, поки вона відповість на мої повідомлення.

Тато заспокоював мене, давав надію на краще. І саме тоді я зрозуміла, що дорожче за сім'ю немає нічого. Три місяці були вічністю…

Першого червня я повернулася на рідну Україну. Коли побачила сім’ю і вони мене обійняли, я відчула неймовірний спокій. Тоді мені сказали, що я не повернуся до Оріхова. Це було боляче, але всі були живі, і це найголовніше. У Запоріжжі були вибухи. Ночі ставали жахливими, коли руйнували все навколо.

Але всі звикали…  Пристосовувалися до нового, до страшного. Всі жили, як могли. Я зрозуміла, що кінець ще не скоро.

Я і досі вдячна військовим — завдяки їм я жива. Вони нас захищають. Мій дідусь також на фронті. Він герой. Усі вони — великі герої. Я вірю, що Україна переможе. Вже два роки ми боремося за життя і будемо боротися далі. Слава Україні!