Мороз Валентина, вчитель, Зеленівський ЗДО № 47 Херсонської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

У кожної людини є свій шлях, прокладений через все життя. Мій шлях перетнула клята війна. Спочатку було таке відчуття, ніби життя скінчилося, все зупинилося: кроки, які я робила вперед стали нерухомі, закляклі, всі надії, сподівання відійшли кудись далеко. Порожнеча, суцільна порожнеча! А скільки було ідей, адже ми готувалися до свята «Весни»: вчили віршики з малятами, розучували пісеньки, заклички, готували таночки, шила костюми, щоб мої дітки були дуже гарними на святі, щоб своїми дітками пишалися їхні батьки.

Трішки про себе. Працюю вихователем в садочку, з найменшими дітками. Де кожного ранку я зустрічаю, зустрічала, веселі, наповнені життям, цікавістю оченята.

В садочку наче в казці, або в грі, але казочка та гра повчальні, щоб дати дитині мотивацію йти вперед, навчатися, бути корисним, бути людиною. І не вірила я до останнього, що буде війна, аж поки 24 лютого 2024 року о 4.30 ранку, не почула гучні вибухи, що дім затрясся. Війна – це страшно. Питання: «Що робити? Куди бігти?» Звичайно до садочка. А там порожньо, дитячий гомін стих. Батьки вивозили діток в безпечні міста. А де та безпека? Хтось поїхав за кордон. Поїхало багато людей, хто міг, та й було на чому. Залишили будинки, тварин, залишили літніх батьків, бо вони не хотіли їхати.

До нас в селище дуже швидко прийшли окупанти. «Виїздіть з селища» - казали. А куди? На чому?

Окупація… Важко? Важко жити, коли не можеш вільно ходити вулицями, їздити до міста, вільно сміятися, веселитися, говорити в голос все, що хочеш, думаєш. Дуже страшно, коли над головою низько-низько летить ворожий гелікоптер і ти бачиш очі ворога, який навів на тебе дуло автомата. Страшно, коли за твоїм городом розтягнулася ворожа колона техніки і не видно її кінця, а в яру стоять танки з направленими гарматами в бік села, і міста, а по селищу йдуть ворожі солдати, ще й з насміхом з людей, що в них війна, а вони біля дворів пораються, порядок наводять, городи саджають.

Страшно перших пострілів, близько, дуже близько, що ти не розумієш куди бігти, що хапати. Біжиш до рідних, до одинокої сусідки, щоб переконатися. Що в них все гаразд. Кому заспокійливе треба дати, кого підтримати. Але це була в перші дні.

Виходили на спротив в місто. Їздила велосипедом на площу, кричали:  « Окупанти геть!», «Херсон – це Україна!» Нас не чули, почали кидати якісь газові балончики, а потім ще й стріляти в натовп, в людей, які живуть в своєму місті. Я вирішила, що буду боротися, як зможу: робила шкоду окупантам. Було страшно. Одного дня я поїхала до міста, шукала ліки для хворого батька та взяла з собою шприця з отрутою від колорадського жука, на той час окупанти в місті дуже безпечно себе поводили: ходили по базару, навіть поодиноко, от я і використала такий момент. Купуючи овочі, не помітно вколола отруту окупанту в ногу, він озирнувся, потер ногу. В той момент я швидко підхопила свій велосипед і поїхала геть.

Було страшно, що я вчинила, але не треба було їм лізти до нас.

Ще малювала листівки й розкладала в місцях де часто бачила чужинців. Мені було легко це робити,  кожного дня їздила велосипедом до міста в пошуках ліків для батька, сусідів. А ще навчалася. Треба було себе чимось займати, щоб не з’їхати з глузду.

Ще допомагала Молитва. Дивлячись в небо просила: « Щоб Бог дав розуму ворогам і вони пішли з нашої землі. А нашим захисникам: сили, терпіння, щоб кулі не поцілили, що ми їх чекаємо».

11 Листопада окупація Херсона закінчилася, але не закінчилася війна. Я готова була обійняти, зігріти, нагодувати, прихистити  кожного нашаго Захисника, який зайшов до селища. Життя продовжується! Я чекаю Перемоги! Я чекаю , що всі Захисники, яких я опікувала повернуться та прийдуть до мене в гості. Я хочу знову чути дитячий сміх в садочку, де буде живе спілкування, а не через екран телефону. І ми все ж таки зустрінемо Весну святом! А поки допомагаю хлопцям, волонтерю в своєму селищі, працюю онлайн. Ось такий мій шлях- шлях, який перетнула війна, але не зломила.