Мені 57 років. Я мешкаю в місті Лебедин Сумської області. 24 лютого прокинулася рано, ще й п’ятої не було. Почула гул – стало страшно. О шостій годині зателефонував син і сказав, що почалася війна. У перші дні я бігала до сусідів у погріб, бо мій – нікудишній. Потім сиділа на стільчику й дивилася, як ракети літали. Коли снаряди падали поруч – лягала на землю й закривала голову руками. Надворі мені було не так страшно, як у будинку. 

Син пішов добровольцем на війну і зник безвісти. Він уже п’ять місяців не виходить на зв’язок. Невістка куди тільки не зверталася, але так нічого й не дізналася про нього. Там, де він зник, зараз окупована територія. 

На початку війни невістка передавала з Києва продукти й ліки, бо в нашому місті нічого не було. До того ж я залишилася без роботи. Сподіваюся, що до Нового року війна закінчиться. Хочеться, щоб настав мир і життя стало кращим.