З тремтінням у голосі пенсіонерка Людмила Черенкова зізнається, що жити нема для чого. Від минулого не залишилося й сліду. Перший рік війни вона хоче забути, як страшний сон – нескінченні обстріли, їсти не було, велика родина роз’їхалася. Разом із чоловіком ховалися у льоху, але все одно боялися, що накриє снарядом.