«Своєму трирічному синові я говорила: «Якщо що, ховаємося під ліжко»

Катерина народилася й виросла в Маріуполі. Разом із чоловіком вона виховує двох рідних і вісім прийомних діток. До війни вони жили у квартирі 9-поверхового будинку, а в 2018-му сім’я Бабіних створила дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ). Тоді держава виділила їм окремий будинок.

До війни наше життя було спокійним і розміреним. Можна було будувати якісь плани на найближче майбутнє. Зараз ми не можемо собі і цього дозволити.

Війна підкралася до нас поступово. Пам’ятаю, усі кинулися активно знімати гроші з банкоматів. По телевізору стежили за подіями Майдану в Києві.

Початком війни стала, напевно, перша стрілянина в Маріуполі, коли ми вперше почули звук «Граду». Це було дуже страшно!

Це дуже сильно вплинуло на дитину, він став психічно неврівноваженим, боявся й погано засинав. Ми кілька разів відвідали психолога, і після цих занять йому стало набагато легше. Але досі він здригається при сильному шумі.

Вікна нашої квартири, де ми жили до війни, виходили на бік, який найбільше бомбили. Ми все це бачили й завмирали від страху. У підвалах не ховалися, просто вірили та сподівалися, що до нас не долетить.

Єдине, коли стріляли «Гради», я старшому синові (йому було чотири роки) говорила: «Якщо що, ховаємося під ліжко». Іншого варіанту просто не було...

У 2015 році дуже захворіла моя мама, вона була лежачою. Пам’ятаю, як я з двома дітьми й мамою чекали чоловіка з роботи та молилися, щоб він повернувся. Коли були обстріли, я з жахом думала, кого першого хапати: дітей чи маму? Особливо було страшно, коли чоловік працював у нічну зміну.

Боялися, коли по місту почали їздити танки. Нам пощастило, що ми жили на лівому березі, а тим, хто в центрі, було дуже важко. Пам’ятаю, як після «референдуму» [11 травня 2014 року] обстріляли та спалили будівлю МВС у Маріуполі. Це було моторошно дивитися навіть по телевізору. Ми тоді хотіли виїхати в Росію до родичів, бо було дуже страшно. Але оскільки чоловік працював, ми не зважилися все кинути.

Ніколи не забуду мить народження другого сина в грудні 2014 року. Старшому тоді було три роки, і він залишався з батьками. У тому районі найбільше стріляли, тому я за них дуже хвилювалася. Мені хотілося швидше народити й забрати їх подалі від цього жаху. Страшно навіть згадувати.

Потім ще рік у мене були панічні атаки. Здавалося, щось гуркотить, хоча по вулиці просто проїжджала машина. Довелося сходити до лікарів, пройти лікування. Мені дуже пощастило, що в нас прекрасна сім’я, чудовий чоловік, прекрасна мама. Вони мене заспокоювали.

Нам дуже допомогли служби із психологами, коли в сина почалися проблеми, і за це їм величезне спасибі. Напевно, психологічна підтримка всім буде потрібна ще дуже довгий час.

Війна швидко дала зрозуміти, хто твій друг, а хто недруг. Ми стали більше цінувати кожну мить життя, щирих друзів, те спілкування й тепло, яке є. Раніше це здавалося буденним і само собою зрозумілим. Війна показала, що будь-якої миті все може змінитися й потрібно цінувати кожну мить життя.

Навіть зараз я не відчуваю себе в безпеці. Адже досі стоять блокпости, і поки вони будуть, спокою нам не бачити.

Нас із чоловіком рятують діти. Десять хлопців в одному будинку – це завжди шум, постійно якісь події. Відволікаєшся на дітей, поринаєш – і всі жахи війни йдуть на другий план. Тільки це і рятує – діти, їхні голоси, сміх.

Мрію тільки про одне – щоб швидше закінчилася війна й наші діти не знали, що це таке.