Стельмах Анастасія, 9 клас, Максимівський ліцей Михайло-Лукашівської сільської ради Запорізького району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Холод Юлія Вікторівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

24 лютого 2022 року — це той день, мабуть, кожен свідомий українець буде пам’ятати все своє життя. Прокинувшись від звуків вибухів та гулу літаків, я дізналась з соціальних мереж, що почалась війна. Того ранку російська армія переступила лінію кордону з Україною і вторглася в суверенну державу, безжально знищуючи все на своєму шляху. Всі ці новини дуже шокували мене та мою сім’ю, ніхто не був готовий до таких кардинальних змін в житті. І саме з того моменту почались жахливі 1000 днів війни, які назавжди змінили моє життя та життя кожного українця.

Багато чоловіків, не вагаючись ані на мить, зібралися на фронт. Біля кожного військкомату стояли черги чоловіків, синів, батьків, які пішли захищати рідну землю, насамперед свій рідний дім, де залишилися рідні.

Мій тато також не залишився осторонь — взявши документи і зібравши найнеобхідніше в звичайну дорожню сумку, він вирушив захищати свою рідну землю, своїх рідних та свою Батьківщину.

Перші місяці цих подій були найстрашнішими для нас. Протягом цього часу, передивляючись телевізійні програми та новини в соціальних мережах, спілкуючись з батьком та знайомими, ми дізнавалися все більше і більше про героїчні подвиги нашої армії, яка на той час продемонструвала неможливе: захистила столицю, перейшла в контрнаступ і завдала противнику значної шкоди.

Вже на той час український народ показав всім свою стійкість і незламність. Вся Європа та весь світ зрозумів, що ми здатні не тільки оборонятися, а й відповідати на агресію ворога.

Через кілька місяців ми вперше дізналися, що таке “блекаут”. Російські окупанти, мало не щодня, завдавали ударів по об’єктах критичної інфраструктури, в тому числі і на території нашої громади. Ми були змушені відмовитися від навчання, розваг та звичайного мирного життя. Але “каби” і планові вимкнення світла не на краплю не зломили наш дух та дух українського народу.

У нашому житті пройшло вже дві неспокійні зими, а на фронті ситуація не покращується, а лише загострюється. Ми постійно підтримуємо зв’язок з батьком, який розповідає нам про свою важку службу в лавах ЗСУ.

Адже США уже вичерпали запас коштів на підтримку України, у зв’язку з чим українські війська зіткнулися з дефіцитом боєприпасів, але вони обороняються та мужньо захищають наші території. Ми впевнені, що вони не усвідомлювали, наскільки сильним буде опір українського народу.

З перших днів війни наші односельці зрозуміли, що не можуть сидіти склавши руки. Відчуття бездіяльності та страху за майбутнє тисне на серце. Допомагати тим, хто цього потребує, стало нашою головною метою.

Ми поринули у світ волонтерства. Допомагаємо чим хто може: хто пече пиріжки, хто в’яже сітки, хто допомагає з пранням. Неодноразово збирали продуктові набори і відправляли на передову.

Зараз йде вже третій рік війни. Ці роки були періодом випробувань та стійкості для українського народу, та моєї сім’ї в тому числі. Українські військові, цивільні, волонтери проявили неймовірний героїзм і рішучість у боротьбі проти окупанта.

Ці роки війни — це історія, яку варто згадувати й пам’ятати.

Мої 1000 днів війни — це тисяча днів боротьби та болю за своїх рідних. Це надія та віра в перемогу. Чомусь хочеться вірити в те, що світло все одно переможе темряву. Війна дуже згуртувала український народ, а головне — не зламала наш дух. Ми стали сильнішими. Перемога, обов’язково, буде за нами!