Олена Іванівна разом з колегами-освітянами приймали у школі переселенців і годували їх. Тому й довго не виїжджали з Оріхова - бо не хотіли лишати людей без піклування

Я проживала в місті Оріхів, працювала в школі вчителькою. На початку війни ми готували їсти для переселенців: до нас в школу люди переселялись з Полог, з Мелітополя. Скільки могли, ми терпіли, а потім 25 квітня виїхали.

Коли на вулиці було чотири прильоти, в сусідній будинок прилетіло - це і був переломний момент. Коли прилітало, було страшно. Їжа в нас була, світло в нас було дякуючи нашим РЕСівцям. Тільки якийсь обрив ліній – і вони виїжджали.

Як електрику переривали вибухами - значить, і води немає. Тільки хлопці поїдуть справлять – і вода є. Тоді ще трошки було нормально, а потім вже пішло і пішло, і не стало води, світла.

Звичайно, ми одразу не виїжджали, бо думали, що, може, все завершиться, або вони відійдуть, сподівалися і чекали. Розуміли, що ми поїдемо, і люди, яким ми їсти готували, залишаться самі, адже там і діти були.

Виїхали у Запоріжжя – тому що рядом з домом. Сподіваємося, що повернемося в Оріхів. Ми ще числимося на роботі як вчителі, але наш заклад вже не може приймати дітей, тому що туди попало, і не один раз.

Наша перемога буде, і закінчиться війна. Надія у нас є, без надії людина – це ніщо. І ми сподіваємося і надіємося на перемогу. Моє майбутнє – це мої діти і онуки.