Романович Марія, 3 курс, ЛФКХТБ НУХТ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Крупник Лілія Тарасівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна торкнулась моєї сім’ї ще в далекому 2014-ому році. Пригадую, коли я була маленькою, мій тато часто їздив у довгі відрядження. Я тоді не знала, куди він їде чи що буде робити. Єдине, що розуміла – це його робота, робота військового. Напевно, добре, що я не знала деталей його поїздок, тому що батьки намагались максимально абстрагувати нас з сестрою від цього важкого душевного тягаря, який несла за нас мама.

Мій тато їздив на антитерористичну операцію, мирні місії, тому неможливо було не думати про те, як він там, чи з ним усе гаразд. Мене постійно переслідували тривожні думки.

Вранці 24 лютого уся країна здригнулася. Того ранку мене опанував, можливо, найбільший мій страх - невідомість. Кожному свідомому українцю було дуже важко в ті перші дні, і мені теж. Напевно, через раніше пережитий досвід, я змогла опанувати себе і почала робити корисні речі для інших. В мене зародилася ідея, як ми можемо підтримати наших захисників: виробляти енергетичні батончики. Ми з мамою одразу взялись шукати рецепт, розробляти новий , вносити корективи. Ми почали залучати пластунів , а саме - просили в них приносити горіхи, сухофрутки, мед, кунжут та інше. Люди активно нам допомагали, долучались пластуни та їхні батьки, а ті долучили своїх знайомих і друзів.

Потім це переросло в більш масштабну акцію і ми почали отримувати допомогу від людей з інших областей та країн. Сам процес відбувався просто в мене вдома, на кухні. Наші друзі приходили і допомагали нам в роботі, а інші долучались грошима чи продуктами.

Одного разу моїй мамі прийшло сповіщення з Нової пошти. Цю посилка надіслала нам одна жінка. Вона побачила пост в соціальних мережах, в якому ми просили долучитись для допомоги нашим військовим. Ця жінка займалась виробництвом меду і вона передала нам 4 30-ти літрові відра меду. Це стало для мене приємним відкриттям - як люди можуть допомагати один одному без вагань чи застережень.

Наступною приємною новиною став дзвінок, після якого до нас приїхав чоловік. Коли він відкрив двері машини, ми побачили десятки коробок з сухофруктами та мішками горіхів. Це нас дуже розчулило. Після кожного разу, коли нам знову і знову допомагали грошима чи продуктами, ми заряджалися і ставали далі до роботи.

Коробки з батончиками ми підписували і відправляли військовим підрозділам. У відповідь ми отримали багато позитивних відгуків і коментарів від наших захисників.

Кожна хвилина, кожен зусилля, кожен щирий крок, зроблений задля добра інших - це вже подвиг. Не має значення, наскільки великою є наша жертва - важлива сама готовність діяти заради спільного блага. Адже саме завдяки таким вчинкам ми будуємо світ, у якому хочеться жити. Світло майбутнього починається з наших сьогоднішніх рішень.