Топунов Мілан, 8 клас, Криворізька гімназія №45 Криворізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Назарова Лариса Юріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мабуть в житті кожної людини трапляється подія, яка змінює все її життя. А бувають події, які змінюють життя цілої країни. Події, після яких все стає інакшим. Події, які вчать нас цінувати те, що маємо.  Якщо чесно, я ніколи не думав, що доведеться писати про щось подібне. Війна - це завжди здавалося чимось далеким і нереальним. Про неї говорили на уроках  історії, показували в новинах, але ніколи не думалося, що вона прийде прямо до мого життя.

А вона прийшла. Раптово. Грубо. Без запрошення.

24 лютого 2022 року я прокинувся від якогось дивного звуку. Було ще темно. За вікном гупнуло так, ніби щось велике впало. Я спочатку подумав, що, може, грім, або якась будівельна техніка. Але потім зайшла мама. Вона тримала телефон, виглядала дуже стурбованою. Сказала тільки: «Почалася війна». І все. Мене ніби вдарило всередині. Ми одразу ввімкнули новини, і там говорили про повномаштабне вторгнення Росії. Що ракети вже летять на Київ, Харків, Одесу…

Я не міг повірити в те, що відбувається. Все було наче у страшному сні. Пронизливий звук сирени яка попереджала про ракетну небезпеку…

Ми спустилися в підвал. Там було холодно і сиро. Я сидів там, дивився на людей навколо - всі мовчали. Тільки очі все казали. Я ніколи не бачив дорослих такими наляканими. Мені також було страшно, але я намагався тримати себе в руках. Мама була поруч і не на мить не залишала мене. Після кількох днів ми вирішили виїжджати. Тато залишився, а ми з мамою поїхали на захід України. Зібрали найнеобхідніше - документи, трохи одягу. В той момент я навіть не усвідомлював, що ми залишаємо все. Мій дім, мою школу, друзів.

Тоді я думав, що поїдемо на кілька тижнів. Але тижні стали місяцями, а потім і роками.

Дорога була важка. В поїзді людей було багато, сиділи на підлозі, у проходах. Я сидів біля вікна і не міг повірити, що все це насправді відбувається. Я не розумів як далі жити. Коли ми приїхали, спочатку жили у знайомих, потім - у чужих людей, які дали нам притулок. Але всередині все одно було відчуття, що ти не вдома. Навіть коли поруч добрі люди – ти все одно чужий. Моє навчання в школі продовжилося онлайн. Чесно скажу - було складно. Мені, як мабуть і багатьом іншим дітям, не вистачало звичного ритму, спілкування, мотиваціїї. Але потроху звик. Почав допомагати волонтерам. Це допомагало не думати постійно про погане.

Я часто згадую, як ми жили до війни. Як просто гуляли з друзями, пили чай удома, сміялись. Тоді я не розумів, наскільки це все важливо.

Зараз я б усе віддав, щоб повернути наше мирне життя. Війна змінила мене. Я дуже швидко подорослішав, став серйозніший, хоча не завжди хочу це визнавати. Іноді буває дуже важко. Хочеться просто знову бути дитиною, не думати про обстріли, втрати, тривоги. Але вже не вийде.  Тепер я більше ціную речі, на які раніше не звертав уваги. Обійми мами, гаряча їжа, ніч без сирени. Та й сам почав більше думати про майбутнє. Я остаточно для себе прийняв рішення стати архітектором щоб відбудовувати знищені міста. Війна - це страх, біль, втрата. Для когось - втрата дому, а для когось - і рідних. Під час битви за Маріуполь загинув мій дядько. У знайомого загинув старший брат. Йому було 19. Це дуже страшно. Але водночас я побачив, скільки в нас сили.

Люди допомагають одне одному, підтримують. Військові боронять нас, волонтери працюють без вихідних. Це дуже надихає. І я вірю, що ми витримаємо. Ми сильніші, ніж здавалися.

Для мене ця подія - не просто війна. Це - точка неповернення. Але я сподіваюсь, що після перемоги ми збудуємо нову, кращу країну. Без страху. З теплом і добром. І я точно знаю, що ніколи не забуду цей час. Він навчив мене цінувати життя, людей і мир. Навчив не мовчати, коли болить. І тримати поруч тих, хто поруч. Я навіть почав розуміти, як важливо підтримувати одне одного, не боятися відкрито говорити про свої переживання і переживати це разом. Адже тільки так можна стати сильнішими. Війна нас змінила, але й дала нам величезну можливість: побачити свою силу, здатність змінювати реальність, підтримувати близьких і боротися за те, що важливо.

Ми - українці. Ми не здаємося, навіть коли дуже важко. І ми завжди будемо пам’ятати ранок 24 лютого 2022 року.