Я народився в Дудчанах, це Херсонська область. Працював останнім часом трактористом у фермера. Усе життя прожив тут. Мені 58 років.

Пам’ятаю, як вранці вийшов на вулицю, а в небі літали вертольоти і літаки. А потім вибухи почалися.

Наше село ділиться на дві сторони. І коли йшли бої, то на нашій були російські війська, а на іншій – ЗСУ. Ми з жінкою пробули весь час в окупації, а 6 листопада перейшли на нашу сторону. А як нас звільнили, то повернулися назад. Ми не могли виїхати, бо не було за що.

Дружина дуже хворіє, і в мене також є проблеми із серцем. Медикаментів нам не вистачало. Сиділи без хліба. Два тижні взагалі практично нічого не було, але якось вижили.

Ставлення російських солдатів до наших людей шокувало. Всяке було.

Сусіди, які тут залишилися, одне одному допомагали чим могли, одне одного підтримували. Рідню розкидало кого куди. З дочкою вже бозна-скільки не можемо побачитися. Та й взагалі, це майже постійний стрес.

Сусідські хати розбиті, сусіди майже всі повиїжджали. Практично щодня до нас щось прилітає.

Після війни мрію всю родину зібрати та поспілкуватися. І піти на роботу.