Мені 45 років. Я з Миколаївської області. Працюю на «Укрзалізниці» монтером колії. Нікуди не виїжджав, був постійно вдома.
У перший день війни ми вийшли, як звичайно, на роботу. Було розпорядження начальника дистанції розібрати колії, щоб було неможливо проїхати зі Снігурівки до Херсона. Ми їх розбирали.
Коли село було в окупації, нас не випускали взагалі. Користувалися тим, що було. Ліки мали свої, воду брали в криниці. Сиділи без світла майже дев’ять місяців. Згодом почали потроху випускати нас в Херсон. Ми туди возили свою продукцію молочну.
Від села до Херсона потрібно було проїхати 33 блокпости, і на кожному треба було щось дати: молока пляшку, цигарки, хлібину. Там стояли «ЛНРівці» й «ДНРівці».
Бог милував, наше село розташоване в низині, тому не постраждало від обстрілів. Більше за все наші люди шокували. Навіть ті, на кого не міг подумати, пішли на поводку в рашистів.
Коли зайшли наші, ми відразу не повірили. А потім уже, коли хлопці з’їхалися до дитячого садка, стало радісно. Правда, веселилися ті, хто наших чекав, а хто ждав російську пенсію - тим не було весело.
Хотілося б, щоб швидше війна закінчилась. На мою думку, вона як раптово почалася, так і закінчиться. Хочеться, щоб усе було гаразд: не було війни, усі були живі й здорові. А все інше відбудується та відновиться. То вже - бажання людей та діло їхніх рук.
