Наталія з родичами ховалась від російських обстрілів у підвалі содового заводу. До евакуаційних автобусів їм довелось діставатись під бомбуванням

Перший день війни - це було жахіття. Я медик, зараз на пенсії. Сусідка захворіла – я їй робила уколи. У мене ще була племінниця з Сєвєродонецька, бо її синочку тут прооперували апендицит. Це було як страшний грім на голову. Вибухи – це страхіття. Ми всі були в розпачі. 

У нас в Лисичанську на содовому заводі там були хороші підвали, ми там могли хоч якось облаштуватися. До мене поприїжджали і куми, і знайомі. Ми залишилися без води, тож ходили через дорогу по воду під бомбуванням. 

Ми просили сусіда - під вибухами він нас вивозив. Ми довго чекали евакуаційних автобусів. У першу чергу з дітьми виїжджали. У моєї похресниці померла мама, на руках була дитинка два роки і чотири місяці, і батько. Я попала в автобус разом із ними. Ми поїхали на Слов'янськ, там нам казали: вас зустрінуть і допоможуть. Ми зібралися і поїхали в напрямку Києва, а тут були знайомі. Я зараз у Київській області, місто Богуслав.

Моя хресниця була ще в декретній відпустці і потрібно була вирішувати питання, чи працювати. То вони в кінці 2022 року повернулися в Луганськ, а я тут залишилися. Тому сама проживаю, винаймаю житло. Я залишилася сама і не жалкую: місто гарне, летить все мимо. Наразі приїхала в Дніпро до племінниці, лікуюся, бо я руку ламала. У Дніпрі дуже страшно - мені якби до середи дожити.

Зараз мені дзвонять люди, які виїжджають, і кажуть, що будинок наш ще цілий, сусіди трішки приглядають за домом. Поки ніхто не заселився в квартиру. 

Багато родичів залишилися там. Одного племінника забрали воювати, ще один племінник в Донецьку вже півтора роки. Жах і страхіття. Втрачаємо людей, своїх знайомих. Вся надія і віра - щоб повернутися додому. Вік такий, що хотілося б вдома бути. Там у мене залишились ще дві сестри старших, батьки померли.

Моєї пенсії ледь вистачає оплатити житло. Дякувати Богові, гуманітарну допомогу я отримувала від Фонду Ріната Ахметова. Поки здоров’я дозволяє, то я людям допомагаю. Я тут обжилася, тут дуже приємні люди: сусіди, багато знайомих. У Київ виїжджала, зі своїми земляками зустрічалася. Дуже погані у нас спогади. Звичайно, більше печального, ніж радісного. Я за всіх плачу.