Негулярний Олександр, 8 клас
Дружбівська філія, Дружбівського НВК І-ІІІ ступенів
Вчитель, що надихнув на написання есе: Руденок Галина Анатоліївна

Війна. Моя історія

Під час повномасштабної війни 24 лютого 2022 року більша частина населення України впала в паніку, у тому ж числі й моя сім'я. Зараз я вам розповім про свою історію під час війни.

До осені 2023 року я жив в містечку Дружба, Сумська обасть, розташоване доволі близько до кордону України і РФ. 24 лютого я прокинувся десь о 8 чи 9 ранку, в цей час моя мама вже не спала, бо наша сусідка зателефонувала нам і сказала, що почалась повномасштабна війна. Мама спочатку не повірила, що почалась війна, але зателефонувавши родичам, вони відповіли як раз, що це дійсно війна.

Мер мого містечка вирішив зробити місцеве ТРО, мій батько і ще декілька людей відразу ж пішли в добровольці, але проєкт по ТРО протримався не сильно довго. В цей час, коли почалася війна, я відчував страх і паніку, як і усі діти України. Ця війна змінила моє життя і життя моєї родини, можливо, назавжди. Вибухи на кордоні України і Росії, які було чутно в моєму містечку, не давали спокою в цей неспокійний час. Іноді прильоти були і по Дружбі, але значних пошкоджень не було.

Весь час я і моя родина боялися, що російське ДРГ вторгнеться в Дружбу, але, слава Богу, все обійшлось. До війни у мене було трохи планів на майбутнє, але росіяни всі мої плани зробили на "ні".

Коли мій батько їздив на роботу в Київ, я ходив до магазину, допомагав мамі по дому, ходив у центр свого містечка в супермаркет "Наш край" і магазин ковбас "Новожанівський м'ясокомбінат", причому я завжди боявся, бо думав, що рано чи пізно почнуться прильоти, а я далеко від дому. Особливо за мене боялась і хвилюваась мама, тому що я в неї, як вона каже, єдиний, добрий, чемний і відповідальний син, сенс її життя.

Восени 2023 року із-за постійних прильотів по Дружбі, мені й моїй родині приходилось лягати спати о 7 вечора, прокидатися о 5 ранку і спускатися в підвал, щоб пересидіти той час, коли починалися прильоти. Батько вирішив, що ми більше не можемо тут залишатися, і сказав, що нам прийдеться переїжджати в Конотоп.

Так все і сталось, я і моя сім'я покинули рідний дім, рідне містечко, наших родичів, і все треба було розпочинати з "чистого аркушу". Але я з цим змирився.

Коли я з моєю родиною приїхав до Конотопу, в перші дні життя в цьому місті я старався запам'ятати ту частину міста, де я зараз живу. З місцем проживання нам дуже повезло: біля нашої квартири було 2 продуктових магазинів, 2 аптеки і 1 магазин хімії (так в моїй сім'ї його називають). Коли я з батьком ходив по місту, я дізнався, що тут є багато магазинів і супермаркетів: магазини "Олімп" і "Новожанівський м'ясокомбінат", мультимаркети "Аврора", магазини фаст-фуду "Колобок", АТБ тощо. Також тут є і коледж, в якому я буду навчатися після закінчення школи.

В конотопі я почуваю себе у безпеці, тут набагато більше можливостей відкривається, гарна інфраструктура, гарні різні торговельні будинки й не тільки. Але незважаючи на всю чудовість і величність міста, у Конотопі є і свої недоліки. Тут дуже шумно із-за великого трафіку, якого в Дружбі значно менше. Повітря в Конотопі більш забруднене, ніж в тій ж Дружбі. В ціновій політиці налоги й ціни тут дорожчі. Але не дивлячись на всі недоліки міста, мені тут всеодно подобається жити.

Я вже більше місяця як живу в Конотопі і сумую за рідним містечком, за тим часом, коли не було війни, прильотів, повітряних тривог, коли до війни я гуляв з друзями аж до самісінької темряви, їздив на велосипеді, ходив у гості до бабусі й дідуся та багато чого іншого. Як же мені боляче згадувати все це, мені навіть починається здаватися, що все, що було до війни, це був просто сон.

Коли закінчиться повномасштабна війна, я зі своєю родиною повернемось додому, закінчу навчатися в Дружбівській НВК і знову повернуся до Конотопу, щоб вже там навчатися в коледжі і стати ніби місцевим жителем.

Ось така історія про звичайного хлопця з звичайного містечка.