Макаренко Поліна, 10 клас
Варварівський ліцей Полтавського району Полтавської області

Війна. Моя історія

Війна…Страшною підступною змією чи кровожадібним драконом пробралася на мою рідну Україну, залишаючи за собою тільки смерть та руйнування, забираючи життя, почуття безпеки.

Харків ще був укутаний зимовою казкою. Безліч розваг для дітей та дорослих ,засніжені парки, привабливі вогники затишних кафе. Так добре було жити…

І коли вранці 24 лютого я почула перші вибухи, то спочатку не зрозуміла, що трапилося. А вже потім від мами почула страшні слова: «Почалася війна, ховаймося…»

Цей день для мене і моєї родини став початком страшного відліку. Ніби хтось натиснув на секундомір, зупинив час і змусив нас жити по-іншому. Мені за одну секунду довелося забути про безтурботне дитинство й вмить стати дорослою. Велике напруження, страх, який проник, здається, мені під шкіру…Страх невідомості ,бо не знаєш, що чекає на тебе завтра: зруйнований будинок чи смерть, яка могла забрати будь-кого з нас чи з наших знайомих. Розбиті будинки. Літаки ворога. Рашисти за сім кілометрів від дому. Від переживань за рідних та близьких пекло в грудях.

Перша ніч у підвалі була дуже важкою, як морально так і фізично. Спальних місць взагалі не було, води не вистачало, їжі із собою взяли мало. Особливо важко приходилося сім’ям з маленькими дітьми, які не розуміли, чому змушені сидіти в підвалі. Хтось малював, хтось співав, дрімав, разом здригалися від вибухів, згадували молитви до Бога. Молилися навіть ті, хто до цього про Нього і не згадував. Після першої ночі у підвалі ми вирішили повернутися до квартири ,бо були без їжі та необхідних речей. Будинок був ще цілий. Вистояв….

Знаходитися в квартирі боялися: уже не вірили, що рідні стіни можуть нас захистити. Наступного дня ми вирішили сходити в магазин, бо запасів їжі виявилося не так багато. Було звісно ж страшно, особливо, коли чули нескінченні обстріли та звуки повітряної сирени. Довгі черги, пусті полиці в магазинах. Ніколи не здогадувалася, що так може бути… Потім привезли гуманітарну допомогу. Ми з татом вирішили сходити, але йти було далеченько, 3 кілометри від будинку. Під час нашого, так званого «походу», розпочався черговий обстріл, але, на щастя, ми сходили вдало. Отримали засоби гігієни, кілька пакетів круп, хліб.

На момент заходу окупантів до Харкова , ми були в місті. Це було 27 лютого. Вороги знищили багато будівель,а наші військові ,не могли розпочати вуличні бої, бо в будинках було мирне населення. Та ворога вдалося вигнати з рідних вулиць завдяки мужності воїнів ЗСУ.

У ті дні я відчувала багато нових почуттів, яких нібито й не було до цього в мене в серці : жахливий страх, люта ненависть до окупантів і нерозуміння, за що нам це? Дуже сумувала за друзями, дідусями і бабусями. І найприкріше ,що було невідомо, коли ми побачимося наступного разу. Приблизно так пройшли мої перші 11 днів у Харкові.11 днів страху, страждань, молитов, щоб Харків вистояв.

Потім ми вирішили все ж таки виїхати з міста, бо на той час більша частина нашого Індустріального району була зруйнована, адже ворог цілив по ХТЗ. Виїжджати теж було дуже складно: високі ціни на таксі, небезпечна дорога, багато машин, черги та перевірки на блокпостах, розбита техніка окупантів на вулицях Харкова, по дорозі. Усе це дуже морально важко..

Змінилося життя моєї родини і моя доля багато в чому. Батьки втратили роботу, а потім-смерть тата, серце не витримало. Зараз живемо в селі, за 150 км від дому. Є де жити, люди привітні ,ходжу в місцеву школу.

Почала по -іншому дивитися на життя і більше цінувати його, як, на жаль, не цінувала раніше .Сумно усвідомлювати те ,що минуле життя не повернути. Хочеться, як і раніше ,ходити до рідної школи, гуляти з друзям, бути впевненою у своїй безпеці ,спокійно засинати і знати ,що вранці побачу схід сонця. Вірю, що Україна переможе , і я повернуся у своє рідне місто й допоможу його відбудовувати. Харків був і залишиться окрасою нашої вільної держави.

Слава Україні!