Тендітна Поліна, учениця Лиманської школи №3
Червневий ранок 2014 року запам’ятався не стиглими черешнями, якими мала намір поласувати ще з вечора, і на які бігала дивитися вже кілька днів як достигають, а кулеметними чергами та гучними вибухами.
Замість солодких черешень сиділа у тісному підвалі з невеличкою свічечкою у склянці.
Кількахвилинні збори перекручують поняття важливості, необхідності та першочерговості речей. Що взяти з собою? Скільки часу це триватиме? Чи зможу я знову повернутися до свого будинку? Часу на відповіді немає. Є лише одні запитання…
Підсумком моїх зборів стали шкільний наплічник (і не питайте, не знаю чому. Можливо тому, що звикла його носити щодня) та пакуночок із бабусиними ліками. Мою метушню перервало скло, яке раптово посипалося з вікон. Я розумію ̶ ліміт вичерпано. Маю вже тікати.
На шляху до сховища мені під ноги кинувся наш пес Пірат. Ніколи не думала, що небезпеку смерті так відчувають тварини.
Його нам подарували ще цуценям, але він так і не став ручним. А тут сам просився на руки з благальним поглядом в очах. Але… Його вага приблизно така, як і моя. Та я хапаю його без роздумів в обійми й намагаюся врятувати.
Йти недалеко, всього лише десять кроків (це потім я їх порахую), але з такою ношею зробити це не так вже й легко під вибухами, які лунали все частіше. Мужньо тримаюся, як, до речі, і мій собака. Він ніби розуміє, що пручатися і вириватися невчасно.
Нарешті ми у небезпеці. Та вона є відносною. Адже звичайний сільський підвал ̶ це не бомбосховище, і пряме влучення снаряду могло навічно залишити нас під землею… Страшно. Дуже страшно у мої неповні вісім років. Але на той момент кращої пропозиції не було. На поверхні ще моторошніше.
А вибухи щодалі ставали інтенсивнішими та гучнішими. Близькість до блокпосту диктувала невтішну перспективу. Ми мовчали. Ніхто нічого не говорив. Все було зрозумілим і без слів. Війна!
Про що я думала тоді? Важко пригадати. Думки роїлися, але жодну з них не вдавалося продумати до кінця. Новий вибух ніби перевертав сторінку пам’яті й наступна думка знову починалася писатися з нового абзацу.
І я згадала розповіді бабусі про Другу світову війну. За трагічним збігом обставин саме у цьому підвалі у ті далекі роки ховалася з родиною моя прабабуся. Така сумна спадкоємність поколінь…
Час нещадний до всього, але тільки не до пам´яті. Серед особливо цінних для моєї родини світлин і досі зберігається фотографія прадіда Пилипа. Дорога вона тим, що, по-перше, це єдиний знімок, який зберігся, а, по-друге, текстом, який міститься на звороті.
Я добре знаю слова цього листа, адресованого моєму дідусеві. Двадцятилітній юнак перед відправкою на Другу світову війну залишив на згадку племіннику свою світлину у військовій формі та декілька речень. З війни він так і не повернувся… Але ця світлина-лист і досі нагадує нам про ті страшні часи та підтримує своїм посланням.
За короткими, поспіхом написаними реченнями, простежується довга й сумна історія поневірянь моєї родини. Цікаво, чи думав прадід, коли писав ці настанови, що війна розтягнеться на довгі роки, що він вже ніколи не повернеться до рідного краю, а його побажання стануть такими вагомими для декількох поколінь. Саме ці рядки надали наснаги мені й моїй родині у ті страшні хвилини.
На щастя, ми досить швидко повернулися до мирного життя. Скуштувала я і черешень. Але щось змінилося тоді і в мені, і в моєму ставленні до життя. Змінилися всі, хто пережив ці страшні дні. Навіть мій собака.
Тепер Пірат щодня проводжає мене до школи. Величезна вівчарка з грізним прізвиськом. За добро віддячує своєю відданістю. Тварини довго пам’ятають лагідне до них ставлення та турботу. Шкода тільки, що ця риса притаманна не всім людям.
Але час від часу Пірат кидається в мої обійми, як маленьке цуценя, коли чує гучні звуки. Війна нещадна до всього живого…
