Бондар Єлизавета, 9-м клас, Черкаська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 18 ім. В. Чорновола

Вчитель, що надихнув на написання — Шатило Світлана Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Одного холодного дня, крізь міцний сон, я відкрила очі під слова: «Війна, почалася війна». Вже по новинах було оголошено воєнний стан.  Гамір зі сторони родичів. та складання плану подальших дій. Коли я вже зрозуміла, що трапилося, я взяла до рук телефон та побачила багато повідомлень від друзів та шкільного чату.

Саме тоді мама дуже швидко збиралась на роботу, бо на той час працювала у військовій частині, її викликали по тривозі. Після такої інформації зранку, на мене нахлинув смуток, я не могла нічого вдіяти, але тато сказав мені, щоб я не хвилювалася та пішов в магазин за продуктами.

Я чула звуки літаків, ракет, бомб та потужні вибухи. В перші дні місто зазнало значних руйнацій. Моя зруйнована школа у рідному місті Чернігів. Зібравши все необхідне, ми вирішили негайно іти в укриття, як виявилося,

згодом ми проводили там більшу частину нашого часу, так, як вийти назовні було дуже небезпечно. До того ж зв’язку взагалі тоді не було. Полиці в магазинах були порожні. 

Але я дуже дякувала своїм друзям, які були поруч зі мною, з якими підтримували один одного, знаходячись у такому скрутному становищі.

Однак, після багатьох спроб зв’язатися з родичами в нас вийшло.

Оскільки, місто було напівзруйноване та була відсутність світла, тепла, води та газу, ми швидко зібрали речі та поїхали в село до моєї бабусі, де було більш безпечніше.

Але дорога виявилася непростою, тому, що підірвали міст при виїзді з Чернігова, скрізь були затори, блок-пости, стояла ворожа техніка і нам довелося їхати колоною довгим та складним шляхом. На мою думку, це було дійсно гарне рішення, тому що: по-перше там не було обстрілів, а по-друге ми зустрілися з бабусею, за якою я дуже сумувала.

Через деякий час мені довелося змінити школу і вчитися на дистанційному навчанні. Я дуже сумувала за своїми друзями з міста, але незважаючи на це, я познайомилася з новими людьми та почала багато часу проводити з ними. Я запам’ятала багато емоційних подій. Так минув рік мого життя без батьків в селі з дідусем та бабусею.

Несподіванкою для мене був переїзд в місто Черкаси, там моя мама проходить військову службу. Знову нова школа, нові люди, нові знайомства, але дуже я сумую за своїм рідним містом та маю надію, що найближчим часом закінчиться війна та всі повернуться до своїх рідних домівок.

Отже, війна завдала багато шкоди і продовжує завдавати, світ має знати про спланований геноцид українського народу та всіма силами та засобами допомогти нам отримати Перемогу. Війна нас об’єднала та навчила допомагати, та ділитися найдорожчим. Всі українці мають служити, працювати і наближати нашу Перемогу. Дух українського народу не зламати.