Опанасенко Анастасія, учениця 8 класу Зеленодольського ліцею №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сороколіт Олена Василівна

Війна. Моя історія

Війна – це страшне явище, що залишає величезний слід у долі кожної людини, яка її переживає. На жаль, така ж доля спіткала і мене. А моя історія не є винятком. Дні, коли гримлять вибухи, а перед очима постають зруйновані оселі, вбирають у себе кожен шматочок щасливого та спокійного життя, яке було до цього.

Момент, коли я вперше дізналась про початок повномасштабного вторгнення РФ, був переповнений тривогою та невпевненістю у завтрашньому дні. Як це було?

Я спокійно спала у своєму ліжку, як раптом у кімнату забігла мама та розбудила мене страшними словами: "Настю, прокидайся - почалась війна!" Я не одразу зрозуміла яка війна, коли почалась і взагалі, що відбувається, але заглянувши в інтернет та прочитавши новини, в мене забракло слів...  Перші вибухи були найстрашніші. Ми ще не знали: що робити, куди бігти, де ховатися? Після цього звичне для мене життя зникло…

Кожен наступний день ставав випробуванням на міцність, де страх і відчуття небезпеки боролися у моїй душі. Відтак сирени, вибухи, сльози, страх, паніка – стали не просто словами з новин, а реальністю мого повсякдення. Ступаючи на вулицю, я розуміла, що кожен крок може стати останнім.

Але коли все ж я трохи оговталась і усвідомила що відбувається, то одразу  почала допомагати рідним, сусідам і нашим захисникам. Ми плели захисні сітки, робили коктейлі Молотова, облаштовували підвали, щоб під час тривоги можна було туди спускатися і хоч трохи почуватися у комфорті та безпеці. Та все ж, через постійні обстріли, нам з матусею довелося поїхати з рідного, мальовничого містечка Зеленодольськ, що на Дніпропетровщині до далекої країни - Ізраїль, бо там знаходився мій  тато.

Подолавши важкий шлях, ми добралися до місця призначення. Там я намагалась хоч якось себе розважити, щоб заспокоїтись і не сильно перейматися тим, що відбувалося в моїй рідній Україні, та все одно не виходило...

Коли моє місто перестало потерпати від щоденних обстрілів, ми з мамою вирішили повернутися додому. Але радість від того тривала недовго, бо від хвороби та постійних хвилювань матуся померла... А моє життя (вже вдруге) повністю перевернулося з ніг на голову... Не дивлячись на те, що мені довелося пережити за свої 13 років, я продовжую допомагати тим, хто цього потребує.

Наприклад нашим воїнам, які боронять країну, та дають віру у світле майбутнє. Я купую продукти, частина грошей з яких йде на потреби захисників, а також, як можу, намагаюсь донатити і підтримувати різні фінансові збори для ЗСУ.

Так, війна назавжди залишила мені шрами на серці, які не зашиє жоден лікар. Але водночас я навчилася цінувати і оберігати те, що маю зараз - своїх рідних і близьких людей, навчилась радіти сонечку і взагалі кожному наступному дню, просто тому що він настав, а я прокинулась... Моя історія – це не лише розповідь про трагедію мого життя, а ще й про здатність людей адаптуватись до такої різкої зміни середовища, про їх вміння об'єднуватися разом проти ворога. Тому, я вірю - перемога за нами! Інакше бути і не може. Бо ми українці! Пишаємось цим!