Лідія Шльонська, жителька села Вабля на Київщині, провела місяць під окупацією. Її будинок стоїть просто біля траси, якою в перші дні війни сунули нескінченні ворожі колони — танки, БТРи, солдати з автоматами. Син, військовий за фахом, встиг подзвонити з Києва і наказав: терміново сховати мундир і фотографії загиблого брата, бо росіяни вже стріляють по сім’ях військових.

Лідія сховала у літній кухні речі, кітель, фото з погонами майора — і побігла в лісосмугу. Над головами свистіли літаки, зависав дрон, а танки з літерами «V» та «Z» тягнулися нескінченною колоною. Вона встигла сфотографувати техніку й надіслати подругам гнівне послання: «Хто проїхав по Ваблі — щоб до заходу сонця своєю кров’ю умилися».

А далі — обстріли. Вікна у її веранді вибило, фронтон обгорів, але дім не зайнявся. «Коли "чечени" почали стріляти по хаті, ми з сусідкою попадали на коліна й стали Богу молитися», — каже Лідія. Потім до неї прийшли російські солдати: ламали телефони, питали про синів. Окупанти пиячили, копали окопи просто на городах. Лідія, як і більшість сусідів, ховалася в погребі — особливо коли над селом літали вертольоти з запальними снарядами. З продуктами було важко — магазини розграбовані, але вона запасалась пшеницею, перемелювала зерно м’ясорубкою й роздавала іншим.