Людмила Миколаївна сумує за домом, за садочком і за собакою. Війна понівечила її життя і вигнала з дому

Я до війни жила в Гуляйполі. Мені 62 роки. Дочка живе в Одесі, син із нами мешкає. Чоловік – інвалід третьої групи.

Нас уночі почали бомбити. Ми сиділи вдома в підвалі. Удень страшно було в туалет вийти. Бахнуло – і скло вилетіло в літній кухні. Але я довго не хотіла виїжджати, бо ні до кого їхати було.

Добре, що колишній начальник чоловіка нам допоміг знайти квартиру, то ми виїхали з Гуляйполя восьмого квітня. Зараз в Запоріжжі винаймаємо квартиру. Чоловіка дочка до себе забрала – він ходити не може. Нас дуже бомбили. Ми що встигли, те й схопили - вночі збиралися, а там же немає ні світла, ні води, ні газу. Десь через місяць приїхали додому, забрали посуд, ковдри та подушки.

В нас з їжею проблеми. Зараз в мене лишилося чотири картоплини, два огірочки і трішки капусти. Грошей не вистачає.

Мені боляче було кидати дім.  Підтримуємо з родичами одне одного, щоб якось вижити за цих обставин. У Запоріжжі теж недобре – обстріли вечорами. Хтось грюкне дверима - в мене вже серце починає боліти.

Мені хочеться дуже додому. У мене там і троянди, і садок, і смородина. Я зоставила там собаку, двох котів. Ми коли приїжджали, котів не було, а собака сам, я йому привезла їсти. А взяти його з собою не можу, бо він великий. Швидше б закінчилася війна і можна було повернутися додому.