Мені 73 роки. Моя сім’я – це я і мій чоловік. До війни мешкали в Покровську. Зараз ми в Черкасах. 

Був переляк від самого слова «війна». Було незрозуміло, що робити. Наш будинок двічі потрапив під обстріл – з обох боків. 

Шокувало те, що життя кожної людини, як виявилося, висить на волосині. Можна вмерти щодня, щохвилини. Навіть сам не знаєш, коли. 

Приємно, що є все-таки добрі люди, що залишається людяність, турбота, хвилювання за інших. І гуманітарна допомога – це теж приємно.

Ми спочатку були у Львові. Їхали туди, куди віз евакуаційний потяг. А потім вирішили переїхати поближче до дому й перебралися до Черкас. 

Війна на всіх вплинула. Хтось переїхав, а хтось залишився. Наша сусідка, наприклад, відмовилась виїжджати, бо їй нікуди. А загалом усі роз’їхалися по різних місцях: хтось за кордоном, хтось в Україні. Я навіть тут зустріла знайомих із колишньої роботи.

Вдома стреси були такі, що навіть руки почали смикатися. А коли опинилась вже далеко від лінії фронту, на мене це менше впливає, можу заспокоїтись. Там жити по-нормальному не доводиться, а тут уже почуваюсь по-іншому. 

Звичайно, тут жити спокійніше і краще. Але хочеться повернутися до рідної домівки. Там ми прожили усе життя, збирали майно по крихтах. А тут живемо на орендованій квартирі й витрачаємо те, що накопичували усе життя. Рідний дім кращий за все. Я хочу повернутися.